Російські танки знесли паркан дитячого садка у Бучі. Техніка заїхала на подвір’я, а окупанти зайняли майже усі поверхи приміщення. У бомбосховищі на той момент перебувало 90-то дітей, їхні батьки, співробітники установи та мешканці сусідніх будинків. Усього 350 людей! Мирними росіяни прикривалися як «живим щитом». Директорка дитсадка «Яблунька» Ірина Сільченко розповіла свою історію журналістам телеканала “Інтер”. 

Заїхали вони 4 березня приблизно о 10:00. Ми знаходились всі в нашому укритті, там знаходилось 350 людей. З них 90 дітей, вся вулиця Яблунська, Вокзальна. Вони збіглися ще 24-го числа. Слава Богу, воно в нас дуже велике. Вони на чотирьох танках заїхали сюди. Ворота були закриті. Вони прямо на ці ворота, не відкриваючи, зламали ці ворота з двох сторін. Знаєте, таке враження, як слони, динозаври, земля тряслась. У нас по вулиці були сильні вибухи. В цьому в моєму кабінеті вилетіло все скло. Коли почули цей звук, страшні вибухи, то ми всі спустилися в укриття. Всі перелякані люди сиділи. Були в нас і котики, собачки, птички, діти. Потім вибухи ці лунали. Коли трошки припинились, почули, що почали стукати в двері. Подумали, що дуже страшно було, і почули, що вони кричать: «Та виходьте, вже хватить сидіть». Саме головне, що це був жіночий голос.

Ніхто не намагався виходити, всі замовкли. У нашому укриті тиша, світла немає, де-не-де у когось ліхтарики могли світити. Стукали в двері: «Выходите, хватит сидеть». Ми там просиділи десь 40 хвилин, і всі дивились на мене, що я як керівник повинна йти перша.

Я вирішила, що ми будем сидіти без світла, без повітря… Треба йти. Знайшли в укритті нашому білий мішок. Ще зі мною пішов мій сторож-охоронець Забарило Олег, ще один батько – Анатолій. І ми вирішили виходити. Я не можу передати стан свій, що я думала, як я йшла, не відчувала ніг, нічого. Мені здавалось, що це якісь кадирівці. Ми давно були наслухані про цих кадирівців, про Грозний. Коли вийшла, їх було десь багато (чоловік 20), душа пішла в п’ятки. Побачила цю техніку, і мене запитали, скільки нас, чи є у нас зброя. Я сказала, що у нас дуже багато людей. Серед нас дуже багато дітей, людей похилого віку. Деякі з них зайшли, посвітили своїми великими ліхтарями, пройшлись по укриттю. У перших чоловіків вони забрали телефони. Потім ми зайшли  у садочок, подивились де харчоблок.

Я запитала, що з нами буде. Сказали, щоб ми сиділи, не виходили нікуди з укриття. Сказали, будете сидіти в укритті, нікуди не виходить, а ми будемо у вашому садочку знаходитись, у нас тут буде штаб.

Вони забили вхідні двері, забили ще з одної сторони двері, щоб не виходили люди на поверхи. У нас дуже багато було їжі, тому що люди знаходились з 24 лютого в садочку. Коли не було світла, то ще була можливість побігти додому, забрати їжу. У нас ще в садочку… ще в садочку було світло, а потім, коли не було світла, ми готували їжу на вогні. Розпалювали костер на вулиці, тому люди позносили все, що у кого було в холодильнику. Діти були зі своїми батьками. Коли ще вони… До 4 березня ми з усіх груп позносили всі дитячі ліжка, матраци, ковдри, подушки, килими, іграшки позносили. Психолог (одна мама у нас була психолог), вона надавала всім психологічну підтримку.

Це було дуже страшно, як люди на це реагували. У кого паніка, у кого істерика була, хто бився головою: що зі мною буде.

Наш садочок знаходиться… тут поряд вулиця Вокзальна, Яблунська. Тут жах, що творилось! Це дуже чутно було вибухи. У нас кришу поранило, і вікна повилітали. Ми все чули, як десь більші вибухи, якийсь рух ще був, потім збігались всі у підвал. Ми з дітьми були, де батьки. У кого було радіо, якось спілкувались, співали. Ще знаєте, у нашому садочку хостел був, то діти могли лягати на ліжка зі своїми батьками. 10-го я уже вирішила, що треба уходити. 7 березня їх командир Артем, він позвав мене, так як він знав, що я керівник закладу, і сказав, що ваші просять, щоб ми вам зробили «зелений коридор».

Про нас всі знали, але ніхто не міг нам допомогти, бо багато людей було.

Наш садочок знаходиться між домами. Було дуже зручно, вони нас захватили – їм було зручно, тому що в нас багато людей, сюди стріляти не будуть, і сюди ніхто не буде йти, бо тут багато дітей – 90. Вони дуже раділи, що ми тут знаходимось, але 7-го числа він з такою злістю позвав мене і дуже строго сказав, що ваші просять, щоб вам зробили коридор. Але глупо, якщо хтось піде звідси, але це ваше рішення. По-московські зараз 12:50, о 13:00 всі бажаючи повинні стояти біля хвіртки, ми вас доведемо. Це в сторону Ірпеня, до «Жирафа». Додому не заходити, не бігти і спокійно, бо будемо стріляти по ногах. Я спустилась потім в наше укриття. Я мала була попередити людей, що є така можливість – хто хоче, то й іде. Самі перші чоловік 50 пішли. У нас ще один чоловік був ранений. Коли у нас ще не було танків, 2-го або 3 березня він до нас сюди приповз. Вже по Бучі ходили «зелені чоловічки», про яких казали, їздили танки, бойові дії були по Вокзальній. Він їхав на машині, і йому прострелили машину, а його поранили в ногу  і руку. Він. Бідний, до нас ледве приповз. Добре, що у нас тут була Свєта, вона сама фармацевт з аптеки «Космос», із Бучі. До 4 березня, поки вони до нас не заїхали, нам Бучанська сільська рада хліб привозила і ліки.

У нас були медикаменти, був жгут, бинт, і ми надали йому першу долікарську допомогу, але він вирішив іти, бо дуже кровоточила рука. Він казав: «Піду, що буде, те буде. Може, в Ірпені лікарі допоможуть».

Доля склалась добре, йому в Ірпені надали лікарську допомогу, він повернувся  у Бучі, заходив до нас в садочок. Перші 50 людей з дітьми пішли. Як вони йшли, не знаю, по розказам, як вони повернулися, вони дійшли аж до Романівки. Там йшли по воді, проходили. 8 березня знов вони дозволили теж іти. Інша партія пішла. В мене забрали там телефон один. Забрав, сказав, що хочу подзвонити жінці, бо 8 березня хочу привітати своїх жінок зі святом. Вони вже випили, тому що в нас за рогом магазин. Вони цей магазин розграбували. Вони нам ще їсти сюди принесли. Типу, які ми добрі, кушайте і самі себе фотографували. 8 березня, коли він уже прийшов, у них у самих страх був. Вони дуже боялись, що їх тут розіб’ють. Вони вже не знали, що робити, бо Буча була окупована. На Ірпінь вони не дійшли, їх розбили. Зворотної дороги немає.

Вони знали, що там їх уже чекають, і вони напилися тут. Розказували про свою долю: вони тут знаходяться, 64 долари в сутки їм платять. Якщо їх уб’ють, то їхня родина отримає три мільйони рублів. І один Сергій, який забрав у мене телефон, він сказав, що він сам з Томську, мріяв стати фермером, відкрити свою фірму. У них дуже багато риби. Йому, щоб почати свій бізнес, потрібно гроші, бо у них на деревні три ізби залишилось, роботи немає. Папа у нього риболов, дуже любить рибу ловити, багато форелі. Він хоче заробити гроші. Уже стало страшнувато, бо вся молодь з нашого укриття – підвалу так званого, почала виходити 8 березня і 9-го. Дев’ятого березня я ще теж була зі своєю собачкою тут, кухар наш була теж із садочка.

Ми вирішили, що ми теж будемо йти. Зібрались з сумками, але дідусі з бабусями почали плакати: «На кого ви нас лишаєте, що з нами буде?»

Діти їхні теж позалишали. Ті діти, які жили в Києві, не могли до них доїхати. Ми знов поставили сумки і рішили, що ми остаємося. Але ці орки рускі вже були дуже злі. Вони почали казати, що не хвилюйтеся, за вами приїде гуманітарна допомога, ми вас вивезем. Ті, які пішли, вони також будуть сидіти в укритті. Ми не знаємо, хто там знаходиться, які наші часті рускі. Ви нас не бійтеся, ви тут в безпеці. Коли я почула, що приїде гуманітарна допомога і нас вивезуть, то я думаю, що треба уходити, бо я не хочу їхати в Росію. Ми рішили, що ми 10-го вранці встанемо, наваримо їсти на вулиці на кострі людям, які лишилися, і підемо, тому що тут залишалися дідусі, бабусі. Одна Лариса тут була, вона не могла залишити маму свою неходячу. Вона каже: «Я залишаюся». 10-го вранці ми зварили їсти о 6 годині ранку, попрощалися з усіма. Ларисі я показала на харчоблоці, скільки в нас їжі. У нас крупи, картопля були. Залишила ключи від садочка. Прийшлось іти, тому що дали сигнал, що треба йти і якісь натяки незрозумілі. Тут залишалось 20 людей пенсійного віку.

10-го числа ми вийшли з садочку, картина дуже жахлива була – кругом лежали трупи, обгорілі дома, йшов дим із залишків села.

Ми дійшли до залізної дороги, перейшли колію і пішли в центр Бучі. Звідти люди йшли і кричали: «А куди ви йдете». Повертаємось: ідем на Ірпінь, бо 9-го числа прождали, і не пропустили автобуси. Ми повернулися, зібралися вже знову йти на Ірпінь. Тут жінка вибігає з приватного будинку : «Куди ви йдете? Там кадирівці». Ми вирішили, що ми йдемо на Бучу, бо я там, в центрі Бучі живу. Я кажу, що якщо вже не дійдемо, назад в садочок не підемо. Там є будинок, якщо він цілий, будемо там жити. Ми пішли до центра Бучі, до нашої міської ради, там дуже багато людей стояло. Сказали, що автобуси мають приїхали об 11-й годині, але вони не приїхали, їх не пропустили. Ми рішили чекати. Думаю, додому йти, а раптом автобуси приїдуть. І так в дві години дня автобуси пропустили. Приїхало 28 автобусів. Люди почали пихатися, сіли ми.

Сіли ми… жахлива картина. Тепло сидиш, куди тебе повезуть. Дивишся за вікно – стоїть наш мер, стоять всі чоловіки. Тут бабулічка, вона стоїть з паличкою, а за вікном автобуса стоїть її син і плаче. Чоловіки всі плакали, вони лишились в цій Бучі.

Усі жінки з дітьми запіхнулися в автобуси. І коли ми вже тронулись, то бачили, що останні автобуси їхали напівпусті. Бо люди зі страху: довезуть чи не довезуть – таке відчуття. У вікно дивились: в «Епіцентрі» все розгромлено, все горить. Кругом трупи, обгорілі машини. Відчуття було – страх, щоб довезли. Щоб роздивлятися картинку, що за вікном, не було часу. Скоріше-скоріше, щоб ми доїхали. Ми їхали через Ворзель. Автобуси ще зупинялися, забирали людей. Люди кричали: «Заберіть хоч дітей!» Це жах був. Ми всі їхали, ми всі зжаті були, щоб бігом доїхати до цієї Білогородки. Але коли окольними путями нас везли, доїхали на Житомирську трасу. Доїхали – там рускі стоять. Вони почали стріляти в повітря. Це зовсім страшно стало. Ми зупинились. Я не знаю… люди, які сиділи в першому автобусі, що вони відчули. Вже можна було роздивитися, бо ми стояли хвилин 35-40, поки домовлялись. Я не знаю, як домовлялись, по зв’язку, бо між нами ще їхали машини, і їхали лікарі з нашої лікарні. Вони везли дуже ранених людей. Тоді ми роздивились і побачили у вікно.

До сих пір в очах цей чоловік. Машина простріляна, в машині, напевно, жінка з дітьми сиділи, бо там затемнені вікна були, а він просто лежав біля свого авто.

Як зараз пам’ятаю, це така помаранчева куртка. Просто такого кольору обличчя і руки, як мій стіл. Перед очима 40 хвилин лежав, то можна було голову повернути. Але потім наш водій автобуса, дідусь, я йому дуже вдячна, каже: «Я казав, що треба було їхати другою дорогою». Ми повертаємо, і за нашим п’ятим автобусом всі повертаються. Якими селами нас везли, я не знаю. Слава Богу, що нас вивезли, і ми приїхали в Білогородку. І тут з’явився зв'язок, почали наші мобільні телефони працювати. Читаю СМСку від свого сина, бо він уїхав 25 лютого з внуком і жінкою. Він потягом вислав все. І в Білогородці я ні чаю, нічого не пила, бо зразу сіла на тролейбус. І теж жахлива картина в Києві. Я сама киянка, не чекала такого, коли ці хрести, каміння…

Ми окольними путями їхали, як змія ползуча. Доїхали до вокзалу і через пів години потяг мій. Я зі своєю собачкою, французьким бульдогом, біжимо, спотикаємось з сумкою, теж темно, впали. У цей потяг застрибнули – бокові місця, люди пихаються. Це жахлива картина, щоб такого більше ніколи не повторилось. Самі тут схудли на 10 кілограм від страху. Ну такого страху тут не було, бо дуже багато людей, я переживала за цих дітей.