Басалаєва Дар'я

10-А клас, Харківський ліцей № 57

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ткачук Поліна Александрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Хотілось би як раніше написати розповідь «Як я провела літо» або «Ким я бачу себе в майбутньому», але реалії сьогодення диктують нам інші теми.

Війна - це дуже страшна подія, яка, на жаль, відбувається в наш час. Раніше,коли чула розповіді від інших людей,навіть не уявляла,як це страшно. Тим більше, ніколи не думала, що сама застану війну. Багато сумних думок навіювали випуски новин та наша сім’я (мама, тато, я і молодший брат Нікіта), вірили в найкраще. На нас чекала путівка на 4 березня в країну мрій-у Домініканську республіку. 23 лютого було день народження мого брата. Після святкування я допомогла мамі прибрати посуд. Потім помилувалась фотозоною з повітряних кульок, яку, доречі, ми з мамою робили разом в ніч із 22 на 23 лютого й відправилась до ліжка за приємними снами,із посмішкою на обличчі,бо знала-завтра я буду іще на один день ближче до нашого відпочинку.

Ранок 24 лютого, який залишиться в моїй пам'яті та пам’яті всіх українців. Прокинувшись о 06:15,я почала збиратися до школи. Вийшла з кімнати й побачила, що мої мама з татом та молодший брат не сплять. На їхніх обличчях панував страх, а на мої запитання вони нічого не відповідали, просто сиділи мовчки. Мені це здалося дуже дивним, я пішла до кухні за сніданком та у вікно побачила величезний затор на заправці, не вагаючись взяла телефон й прочитала новини.

Після того, що дізналася, мені взагалі не вірилося, що таке відбувається в моїй країні. Я зателефонувала бабусі, але зв’язок був вже поганий.

«Бабусю, як справи?» запитала я та у відповідь почула:

«Бачу багато техніки, в нас дуже шумно. Онучко, це-війна».

Дух переймало, по спині пробіг холод..

Проходить час.. Відчуваю якесь внутрішнє спустошення, ніби хтось висмоктує життя. Емоції б’ють через край. І лише коли побачила новини про бомбування великих міст України, тільки тоді поступово усвідомила, яку саме правду сказала бабуся.. Мої батьки часто й довго розмовляли з кимось по телефону й нічого не робили, мене це дратувало.

Я лежала й прислухалася до вибухів. Не зрозуміло, чиї війська пересуваються, звідки й куди стріляють, що взагалі відбувається навколо. Від цього ставало дуже моторошно.

Та я всіляко намагалась себе заспокоїти, не панікувати. Молодший брат Нікіта також по-дитячому всіх заспокоював, він взагалі став для нас маленьким героєм, жодного разу не заплакав...

Життя всіх українців після початку війни розділилося на "до" та "після". Мозок, звиклий щодня виконувати звичну послідовність завдань, відмовлявся сприймати нову реальність. Скільки мрій та планів було у людей, а війна все зруйнувала. Багато чоловіків та жінок пішли на фронт захищати свою Батьківщину, свою сім'ю...

Того ж дня, 24 лютого, ми зібрали речі та поїхали до друга батьків, він покликав нас до себе. Та й доля - ще та лиходійка: не знаєш, яке місце буде небезпечним, а яке ні. От і нам чомусь здалося, що перебування в приватному будинку на околиці міста буде безпечнішим. Коли приїхали до друга, знов чули вибухи. Здавалося, вони стають все ближче й ближче. Пізніше десь упав снаряд і було так голосно, що весь будинок здригнувся. Ми сильно злякалися та вирішили поїхати назад до своєї оселі. Наш останній день у Харкові ми провели у бомбосховищі. Щоб до нього потрапити, треба було бігти до сусідньої багатоповерхівки. Я із братом бігли попереду, батьки позаду. Саме в цей час над нами промайнув літак-винищувач. Він летів так низько, що від гучної роботи двигуна під ногами здіймався щебінь у повітря. Пізніше, від ударів каміння у мами на нозі була величезна гематома...

4 березня ми нарешті виїхали з Харкова, зібравши всі необхідні речі.

Залишаючи місто, я бачила розбиті домівки, напівзруйнований ринок. Багато величезних заторів у напрямку передмістя. Люди намагалися заправити машини, черги на заправках були мінімум по 2 години. Шлях було вистелено уламками з шифера й скла. Піднімався догори дим над танковим училищем та гучно детонували снаряди.

Серце розривалося на шматки, було страшно. Лякала невідомість - чи повернусь я додому колись, чи побачу своїх друзів?..

Найскладнішим на початку війни для мене було те, що мої улюблені бабуся та дідусь, з якими я провела більшу частину свого життя, з перших днів опинилися в окупації.

Довгий час не було зв'язку, нам лишалось тільки сподіватись, що з ними все гаразд. Та коли нарешті з'явився зв’язок, вони дали зрозуміти, що не можуть розповісти про все, що у них відбувається. Я була у постійній напрузі, щодня просила Бога, аби місто скоріше звільнили. Замінований шлях, підірвані мости -усе це зводило нанівець наші спроби рушити до рідних. Перша наша зустріч з бабусею та дідусем відбулася лише в листопаді. Тоді моєму щастю не було меж...

Поки що ж ми повинні налаштуватися на життя у нових реаліях.. Вірю, що війна скоро закінчиться. Усе буде відновлено, відбудовано і кожна родина знову збереться за великим, дружнім столом, а над нашою головою знов засяє чисте мирне небо.

Ми - незламний народ незламної країни , ми вистоїмо та головне-виживемо ! До війни я мріяла про новий сучасний телефон, а зараз для мене головне, щоб мої рідні та близькі були живі, здорові та поруч. Наша сім’я стала ще міцнішою, а ми з братом намагаємось підбадьорювати батьків своїм настроєм та досягненнями у навчанні. Я розумію, що моє життя вже ніколи не буде колишнім, та я щиро вірю у світле майбутнє нашої країни! Все буде Україна!