Губа Назар, 5 клас, Василівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Я Губа Назар, учень 5го класу, і я дуже хочу поділитись з вами своєю історією війни. Моє місто зараз знаходиться під окупацією, м. Василівка Запорізької області.

Для мене, як і для всіх українців, війна почалась 24.02.2022 року, почалась з того, що я просто не пішов до школи, все що відбувалось, всі розмови дорослих я, чесно кажучи не дуже розумів, та і не сильно хотілось, сам кайф – не йти до школи.

25.02.22 рік, я ще тяжко розумію, що таке війна, змінилось те, що всі ми: мама, я, бабуся, дідусь, тітка Альона і мій брат Антон – ми всі тепер в одному будинку, а дядько Микола, пішов до воєнкомату, і я бачив, як тітка Альона плакала, розмовляючи з ним по телефону, і просила його повернутися до сім’ї. Та для мене, все ж кайф – в школу не потрібно, і ми всі разом.

26.02.22 рік – я почув перші прильоти, десь далеко, але страшно, і з цього моменту почалась моя історія, тут я вже почав розуміти, що таке війна…

Мій дідусь, кинув все, і побіг, сказав мені, що я за старшого, мама і бабуся плакали і вмовляли його не йти на війну, але він не слухав нікого,

вони плакали та тягнули теплі речі до підвалу, роблячи там місце, щоб можна було там спати. Нам з братом було страшно, бо всі дорослі нервували сильно, плакали, а ми не знали що нам робити, бо гучні звуки були все частіше і все ближче.

Далі я вже не пам’ятаю дат, і що коли було – але з того дня, моє тепле ліжко змінилось на підвальне, холодне і сире життя. Було гучно, дуже, на верх ми підіймались дуже рідко, здебільшого це робили мама і бабуся, щоб приготувати їжу , намагатись додзвонитися до дідуся, і прочитати хоч якісь новини. Ситуація ставала все гірше – в нас зникло світло, вода, потім перебили й газ. Для нас з братом, відсутність води і газу, не були критичними, а от відсутність світла – ооо, так, це відсутність змоги відволікатись від всього що діється, за допомогою ігор, і ще стало холодно, дуже холодно, адже поки було світло, в підвалі нас грів камін, а коли воно зникло стало дуже сиро і холодно, і багато днів ми спали в куртках, укутані в одіяла.

Почали рідшати прильоти, і ми почали потроху виходити на вулицю, гуляли в дворі, і грілись на сонці, але тільки як чули прильот, бігли в підвал, бо знаємо, що осколки розлітаються далеко. Дідусь почав виходити на зв'язок, і це було доброю новиною для нас. Мама і тітка Альона, почали виходити за межі двору, вони приносили їжу, не знаю де вони її брали, так як чув, що магазини не працюють.

Життя начебто покращувалось – світло зробили, вода, газ все є, та жили ми все ж в підвалі, по обстріли були, і частіше за все вночі. Врешті, решт таке життя в окупації всім набридло, і ми виїхали до Запоріжжя.

Перші дні в Запоріжжі було не звично – багато людей, можна ходити в магазин, все є, тільки виють сирени, але ми швидко звикли. Знайшли нових друзів, в нас навіть кіт з’явився, його дідусь знайшов, коли його бригада стояла в Оріхові, і він йому настільки сподобався, що кіт спочатку жив з дідусем, а коли була змога, то він передав його нам. Переїхавши до Запоріжжя в нас нарешті з’явилась змога бачити і дідуся, не часто, але періодично, як випадала можливість.

Якщо чесно, то пам’ятаю я багато чого, і страшні моменти, і веселі, і ті які пробирали до сліз, можна книжку писати, під назвою «моя історія війни», але ця історія ще пишеться, нажаль війна ще не закінчилась. Великим своїм досягненням, за період війни, я вважаю те, що я почав розмовляти українською мовою, адже до цього, я спілкувався виключно російською, а зараз я дуже пишаюсь своєю мовою і тим, що я українець!

Війна внесла в моє життя багато корективів, я почав цінувати не тільки нашу мову, для мене цінний мій край, де я народися і зростаю, більш поважаю свої рідних, адже бачу скільки вони роблять, що мені краще жилось. Великим прикладом справжнього чоловіка для мене є мій дідусь, те, що він мужньо пішов захищати нашу країну він нечисті.

Нажаль, дідусь вже четверний місяць, як безвісті зниклий – це напевно зараз найважче, що переживає моя сім’я, адже ми не знаємо де він, і що з ним, але ми віримо, і молимось, що скоро ми знайдемо дідуся живим,

і тоді головним вже знову буде він. Віримо і в те, що скоро війна закінчиться, Україна неодмінно переможе і тоді, після закінчення, можна буде писати «мою історію війни», в якій, я просто впевнений, щасливий фінал!

Р.S. Це історія моя, але писати мені допомогла моя мама, вона трохи редагувала текст, але те, що я хотів розповісти все в цьому тексті є.

Також велике дякую моїй вчительці української мови, Папучі Валентині Миколаївні, яка з кожним уроком прививає нам любов до нашої мови.