Кузьменко Олеся, викладач Лисогірської гімназії "Мрія" Біленьківської сільської ради Запорізької області

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 рік... Страх. Відчай. Невідомість. Почалося повномасштабне вторгнення росії (пишу з малої букви, бо не поважаю цю країну).

Ранок розпочався тим, що я прокинулася та збиралася на роботу. Потім директор повідомив, що діти не йдуть до школи. Одразу в голові думки: «Що сталося? Яка причина?». Увімкнула інтернет, зайшла в соціальні мережі і зрозуміла, що російські війська напали на Україну. Думала, що це неправда, не може цього бути... Одне запитання: «За що???». Я почала боятися...страх мене заполонив. Кожну хвилину дивилася новини в соціальних мережах, чекала, що повідомлять інформацію про те, що це все страшний сон... Але війна – жорстока, нікого не щадить. Розпочалася паніка. Люди почали масово виїжджати. Я теж 6 березня вирушила на евакуаційному поїзді до Польщі. Згадувати цей день дуже страшно та болісно. Особливо велику кількість людей на вокзалі. Я ще такого ніколи не бачила. В очах цих людей помітила відчай та страх, бо кожен із нас їхав у невідомість. Ось я вже сиджу у вагоні та плачу. Невідомість мене лякала.

Я не знала, що чекає нас всіх далі. Сльози. Страх... Думки заполонили мене: “Чи зустрінуся із родиною? Чи обійму їх? Може, це остання була наша зустріч?”.

Серце обливалося кров’ю. Розум не вірив, що зараз у ХХІ столітті таке може бути. “Як це? Чому? Люди, схаменіться! Що це? Сон?” — постійно я себе запитувала. Але, на жаль, це страшна правда. Війна вбиває.

Минув місяць, два, три на чужині. Які ж вони були важкі та довгі! Серце не витримало. Я вирішила повернутися додому.

Близькі телефонують, щоб мене відмовити. Говорять, що обстріли тривають, що дуже страшно. Але я їх вже не чую, бо мої думки десь далеко. Збираю речі, їду додому. Я – щаслива, бо побачила кордон України, своїх людей, землю. Вдихнула рідне повітря.

Я вдома. Вже не так страшно, бо я разом із родиною.

Чути вибухи, лунають тривоги, летять ворожі ракети над головою. Буває охоплює страх, паніка, але я й далі навчаю дітей, вірю в наших хлопців, людей, які наближають ПЕРЕМОГУ. Я знаю, що ми все зможемо. Ми – незламні! Ворог нас не переможе. Розумію, що наше життя таким вже не буде, бо воно поділилося на «до» та «після». Війна кожного змінила. Ми вже ніколи не будемо такими як колись.

За час війни я багато чого усвідомила та переосмислила. Тому зараз ще більше треба цінувати життя, радіти кожній хвилині, проводити час із родиною, допомагати один одному та наближати перемогу. Пам’ятати, що ми – сильна нація, що нас не перемогти.

Разом до ПЕРЕМОГИ! Слава Україні!!!