Олена Григорівна 44 роки пропрацювала в Мар’їнській школі-інтернаті. Але війна в одну мить усе змінила. Із жахом згадує, як напередодні Нового року під час обстрілу зайшла у свій будинок і побачила, що все зруйноване. У жінки від страху й холоду одерев’яніли ноги та руки, вся тремтіла. Пізніше влучання повторилися ще кілька разів. Тепер нічого не радує, і вона часто плаче...

Постійно стрільбища, уранці, удень і ввечері. Може початися в будь-який час дня і ночі. Я живу сама. У мене проблема з ногами. Два роки тому мені зробили дорогу операцію. Я довго віддавала за неї борги. У мене на попереку шили металевий каркас. І все одно результату немає, ледве-ледве пересуваюся. Багато йде на ліки, і знеболювальними підтримую себе, як можу.

Зараз я не справляюся. Дякую тільки моїм добрим сусідам. Діти й куми залишилися тут. Усі, хто може, один одне мені купує, другий приносить, третій заносить. Всебічна допомога від сусідів. Не знаю, як би я існувала, чесно кажучи. Раніше до мене міг приїхати син нечасто, звичайно. Але все одно допомагав, як і онуки. А зараз ніхто нікуди [не може приїхати]. Я сина не бачу вже майже рік. Ніякої допомоги від рідних у мене немає, допомагають сусіди, як можуть, підтримують мене.

Було життя прекрасне. Тоді ще здоров’я було більш-менш. Боліли ноги, звичайно, але не такою мірою. До мене постійно приїжджали мої два сини, мої невістки, четверо онуків. Менший син живе в Магадані. Два місяці відпустки вони постійно проводили в мене. Усі з’їжджалися: друзі, куми, тут постійно були веселощі. Вони мені й допомагали. Молодший син, слава Богу, зробив ванну, унітаз, бойлер. Хоча б це в мене є. Я не знаю, як би я існувала.

Я 44 роки пропрацювала в дитячому садочку в Мар’їнській школі-інтернаті. У нас було дві групи дітей. У молодшій – діти, починаючи з трьох років. Їх нам віддавав Будинок малятка. І була підготовча група, яку ми готували до школи.

У нас був графік роботи на день і ніч. Як зараз пам’ятаю, я повинна була вийти на шосту годину вечора на ніч. Мені телефонує завідувачка: «Лєно, так і так, ось така обстановка». Я навіть не повірила. Вона каже: «Якщо можеш, приходь раніше. Годині о третій або о другій. О котрій можеш, тому що в разі чого в школі підготовлено підвальне приміщення, щоб дітей евакуювати». Я прийшла – усюди пакети з одягом, їжею. Але, слава Богу, та ніч пройшла благополучно.

А потім усе почалося. Я не вірила. У нас ходили різні чутки, але ніхто нічого не знав. Думала, це все паніка, люди роблять із мухи слона. Але коли на Заводській загинули люди, це був шок. Потім наших дітей вивезли, а ми на роботу не ходили.

Я згадую, як ми місяцями жили в підвалі. Син приїжджав, ми сиділи напівсидячи, напівлежачи. Потім ці кулі почали свистіти просто біля підвалу в стінці, де ми перебігали. Ми боялися навіть бігти в підвал, тому що будь-якої миті можна було цю кулю отримати в голову.

Залишилася одна біля розбитого корита

У 2014 році снаряд упав у дворі. Це було тридцятого числа. Я готувалася тридцять першого поїхати до сестри у Вугледар і зустрічати Новий рік. Цей снаряд, звичайно, наробив мені шкоди. Усе пошкоджено: ворота, паркан, сарай, сіни, коридор, усі двері вилетіли на вулицю, лежали аж біля воріт. Ось це був спектакль! Я як згадаю...

Я сама була, зима, холод, нічого не зрозумію. Заходжу в будинок, дивлюся – у мене гуляє вітер. Я нічого не зрозумію від страху. Вмикаю світло, а перші вхідні двері лежать біля воріт. У мене від страху й холоду одерев’яніли ноги та руки, тремтіли губи, думала, мене паралізує. Я не знала, що мені робити. Але спасибі, звичайно, сусідам, я їм зателефонувала вночі. Усі прибігли, підтримали. Рано-вранці приїхав син із кумами. Скла не було, осколками були побиті стіни і все...

Загалом, у мене почалося все це з чотирнадцятого року. Саме коли мене у двір влучив снаряд і все побило, рознесло. Мені тричі міняли пакети, двічі вікна. Але все одно все побите.

Я живу біля шахти «Щурівка», тут звідусіль летіло, усе побите. Звичайно, шкода – усе своєю працею, своїми мозолями покійний чоловік будував. А зараз воно так і стоїть. У мене немає ні сил, ні фінансової можливості щось робити.

Я ледве ходжу, мені потрібно їхати в Курахове до ревматолога, щоб підлікуватися, і я могла хоч трішечки ходити. Але в мене немає можливості. Син не може приїхати. Ось я весь цей біль переношу, повзаю, як черепаха, ходжу ледве-ледве ледве. Ось така ситуація. Медикаменти й необхідне мені купує та підтримує моя подруга. Я п’ю знеболювальне, але результату особливого немає. Буду чекати, коли синок зможе до мене приїхати й підлікувати мене, відвезти на консультацію.

Із війною взагалі немає стимулу в житті, нічого не радує, нічого не хочеться, часто плачу. Діти по телефону тільки починають жаліти мене, а мені тоді ще гірше, я не можу розмовляти. Онуки ростуть, а я не можу нікого бачити, залишилася тут сама, як біля розбитого корита... (плаче)