Валентина витримала всі тяготи війни разом із коханим хлопцем. Їхні почуття пройшли випробування, і він їй освідчився прямо у підвалі під час обстрілу. 

Майже за два місяці до війни ми з коханим хлопцем переїхали до Одеси з Херсону. Налагоджували життя, будували плани на майбутнє. 24 лютого зранку я планувала піти у лікарню, але мої плани змінила війна.  

З початком війни ми з Одеси поїхали до рідних у село Високопілля Херсонської області. В той час у селі було ще спокійно. 12 березня там почались бої, а на другий день населений пункт уже окупували війська РФ. З того моменту в нас зникло світло, зв‘язок та опалення.

Найскладніше було те, що нас позбавили спокійного життя: постійні обстріли, страх, тривога.

Із дня на день тебе вже нічого не шокує – ти просто хочеш залишитись живим.

Питної води в селі немає: до війни її завозили, а як почалась війна – вже ніхто не возив, тому ми ходили на сусідню вулицю й набирали у колодязі. Пили ту воду, яка більш-менш була придатною до вживання. У нас швидко закінчувалися засоби гігієни.

Запаси їжі теж зменшувалися, але ми згуртовувалися з сусідами: обмінювались продуктами, або готували на дві сім‘ї.  Мої батьки – в окупації, а сестрі з чоловіком та племінником нещодавно пощастило виїхати у іншу країну. Молюсь за них та сподіваюсь, що всіх побачу живими.

У підвалі під вибухи хлопець сказав мені такі слова: «Я готовий з тобою створити сім‘ю».

До війни я працювала у сфері обслуговування, зараз роботи не маю, тому починаю самостійно вивчати програмування.  

Символом найтрагічніших воєнних подій для мене стала книжка, яку подарувало мені подружжя Мінченко на мій день народження, 12 квітня. А 19 квітня у їхній дім прилетів російський снаряд. Результат був трагічний: дружина померла, а чоловік отримав поранення від уламків, але вижив.