У липні 2014 року сім’я Лариси Смірнової виїхала в Росію з рідної Красногорівки. Для дітей стало шоком, коли зрозуміли, що додому в найближчі місяці повернутися не зможуть. П’ятирічний син перестав розмовляти. Діти дуже хвилювалися, із ними працювали педагоги і психологи.

У 2016 році сім’я повернулася додому. І незважаючи на проблеми, із якими зіткнулися всі жителі прифронтових населених пунктів, вчиться цінувати й радіти життю.

12 липня 2014 року ми виїхали на територію Росії, жили в наметовому містечку (потрапили за розподілом у Карелію). Там теж були складнощі. Діти дуже переживали, коли виїжджали, не думали, що це буде надовго, що це просто на відпочинок. Але коли зрозуміли, що вже початок навчального року, і не можемо повернутися додому, для них це стало шоком.

У мене шестеро дітей, але зі мною їхали троє найменших, три сина – 12 років, 7 років і 5 років. У старшого, який поїхав, почалися проблеми з ногами. Середній син закінчив перший клас на відмінно. А коли пішли до другого класу, то він нічого не згадав, навіть 3 + 4 скласти, у нього був такий шок, що довелося звертатися до психологів. Добре, що допомогли директор школи, завуч і вчителі. Наймолодший перестав розмовляти, заїкався до такої міри, що не міг нічого сказати. Діти, коли побачили в наметовому містечку, як приїжджали люди, які були безпосередньо під обстрілами, як дітвора там кричала, у них такий шок... Це стан, коли не знаєш, що чекає далі...

Не було грошей, у мене тільки сумка речей дитячих була, своїх речей не було, документи тільки. Ось цей страх! Такого страху ніколи в житті не було.

Найстарший син, йому зараз вже 30 років, отримав дві контузії в Красногорівці. Осколки, які були на поверхні, витягли. Ті, які потрапили в ділянку нирки дуже глибоко, прооперувати в нас не змогли. Зрештою в Уфі його прооперували, і він повернувся назад.

Ми в 2016 році повернулися в Красногорівку, а він в 2015-му зразу після операції, коли почав ходити. Фізично працювати не може, у нього починає нирка боліти й сильні головні болі. Чоловікові 30 років, а не може утримувати своїх дітей. Це страшно.

Мама тут залишалася. Було дуже страшно, особливо коли не було зв’язку та світла і не могли зв’язатися. У гуртожитку щовечора було на кшталт політінформації. Дізнавалися, хто додзвонився, хто по інтернету зв’язався, хто що дізнався, що почув. Цей страх передати не можу, досі як згадую – сльози на очі навертаються. Коли й допомогти нічим не можеш і водночас нічого не розумієш, що відбувається.

У мене до війни була постійна робота, могла сім’ю забезпечити, не шикарно, але необхідне могли купити. Зараз, слава Богу, отримую допомогу на дітей. Живеш одним днем. Не знаю, що буде завтра. Діти закінчують школу, а я не знаю, що далі. Якщо раніше знали, що дитина вивчиться, знайдемо роботу, то зараз нічого не знаємо.

У місті підприємства закриті, працевлаштуватися немає де, молоді зайнятися нічим. Коли оформляла дитячі, то говорили, що повинна працювати. Я кажу: «Дівчата, рідненькі, ви мені скажіть, де? Ви мені сьогодні скажіть – буду там завтра працювати». Робота потрібна, на пенсію треба заробити. У місті підприємства закриті. Виїхати кудись на роботу не вийде, дітей не можу одних залишити, можуть виникнути питання з різних боків про обов’язки. З дітьми теж поїхати не можу, тому що треба житло зняти й оплатити, утримувати сім’ю теж не можу. Я живу сама. Ось така історія.

Відчуття, що ми в безпеці, зараз не буває, незважаючи на те, що більш-менш спокійно. Але будь-якої миті чекаєш, що знову звалиться. Припустимо, через місяць не знаю, що чекає сім’ю. Чи зможу я всіх прогодувати, одягнути, взути? З огляду на те, що один студент в Красногорівці в технікумі [Донецький коледж Луганського Національного аграрного університету] вчиться, хоча й отримує стипендію, але це теж витрати.

Найбільше хочеться миру. Буде мир – буде стабільність і робота, люди будуть спокійнішими. У стані спокою можна проблеми вирішити. Коли людина постійно в нервовому стресі в очікуванні чогось ще гіршого, це ненормально.

Зараз радію найменшій дрібниці, яка відбувається навколо мене. На те, на що раніше не звернула б уваги, тепер звертаю, бо це мить щастя.

Було таке, що людям біля мене потрібна була допомога, а в мене залишалися дитячі речі, я віддавала, продуктами допомагала. У мене була така можливість. А зараз допомагають мені. Коли отримуєш допомогу, кажеш: «Господи, дякую, що є такі люди, у яких є можливість і бажання допомагати». Інакше не виживеш.