Ревякіна Анна, 11 клас, Верхньосамарський ліцей Близнюківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Хрипченко Світлана Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ще в середу, двадцять третього лютого 2022 року, я не задумувалася про майбутнє. Прийшла зі школи, повчила домашні завдання і пішла допомагати батькам. Лягаючи спати, я думала про наступний день і те, як добре я його проведу… Але прокинулася я і моя родина від вибухів і гудіння ракет.

Мої батьки почали хвилюватися. Брат був у відпустці і не знав, що йому робити: їхати в Харків під обстріли, чи відбувати відпустку далі. Адже робота в нього непроста. Я одразу ж почала складати речі, документи і все необхідне, щоб можна було прожити деякий час, якщо потрібно було б тікати.

Спочатку ми постійно пили заспокійливі, бо по-іншому не могли ніяк. Але згодом ми звикли, і все більш-менш налагодилося.

Щоб пришвидшити перемогу, ми постійно донатили.

Збирали речі, їжу, медикаменти для наших захисників. Бо розуміли, що війна – це справа всіх.

Хтось долає ворога на фронті, а хтось – в тилу. Байдужих не повинно бути.

І одного дня війна безпосередньо торкнулася нашої сім’ї. На війну забрали мого дядька. Спочатку все було нормально, потім треба було все самим купувати, адже те, що видає держава, не завжди підходить. Він дзвонив, коли була можливість, а потім пішов на завдання і більше на звя’зок не виходив… Було тяжко, ми всі переживали, дзвонили до лікарень, командира, але все марно. Згодом ми почали оговтуватись і жити далі. І тут нам кажуть, що на фронт забирають чоловіка сестри. Він для мене як брат. Деякий час все було добре, ми навіть інколи бачились по відеодзвінку. Він двічі приходив у відпустку. Перший раз ненадовго, але прощаючись, я відчула на душі спокій. А от другий раз він прийшов на вісім днів. Я побачила його очі. Вони були пусті, наповнені смутком. Прощаючись із Колею, мені стало так важко на душі. Сльози текли рікою, ніби я щось відчувала…

Проходить деякий час, і ми дізнаємось, що Коля теж пішов на завдання і не виходить на зв’язок вже більше місяця. Нещодавно його визнали безвісти зниклим.

На початку літа мій братик приїхав додому з друзями у свій вихідний. Його поведінка здалася мені дивною. Зазвичай він їде гуляти, а тут постійно був з нами. Ми знали, що поліцейських забирають на війну, але сподівались, що все це якось минеться. І от подруга братика випадково промовилась про службу. Я покликала Мішу поговорити, і ми пішли на лавку. Він зізнався, що йде служити.. Почувши ці слова, я відчула, що земля під ногами провалилася. Вночі не змогла заснути – плакала. Зараз живемо від дзвінка до дзвінка, тяжко, але ми впораємося.

Цьогорічне літо пройшло навіть непогано, ще б менше поганих звісток – взагалі чудово було б. Я знайшла нових друзів, почала більше вживати українську. Щодня їздили на велосипедах то на річку, то просто гуляли. Після чого кожного вечора розмовляла з братиком, коли в нього була змога, підтримували один одного. Любов між братом і сестрою відрізняється від будь-якої іншої, головне розуміти, які ви важливі один для одного.

 Я вірю, що настане день перемоги, і кожен воїн повернеться додому.

Вірю, що всі полонені і поранені повернуться у свої рідні домівки. А кожен загиблий Герой буде похований на своїй землі.

А ми будемо їх пам’ятати, будемо дякувати тим, хто нас захищав, завдяки кому ми зараз живемо. На превеликий жаль, гине наших воїнів дуже багато, хоч в новинах про це і мало говорять, але ми нічого не вдіємо – такі реалії, така війна. Сподіваємось на краще і віримо в наших захисників і захисниць!