Військові дії стали жахом, який раніше бачили тільки в кіно. Вони назавжди врізалися в пам'ять. Враження стали найяскравішими і жахливими. Ми звикли до думки про війну. Продовжуємо жити, народжувати дітей, працювати. А тоді це був шок, жах. Я не знаю, з чим це можна порівняти. Думаю, жах - це слово найбільше підходить.

Я була вагітна другою дитиною. Перше враження пов'язане з першими танками, які проїхали по вулиці. І це видовище шокувало. Походив обстріл, десь щось стріляло. Я забрала старшого сина, і ми побігли під цей свист. Це був жах.

Моїй бабусі було вже під 80 років, вона пережила Велику Вітчизняну війну. Але видно, все це сколихнулося для неї... Напевно, згадалися ті страшні почуття. Для неї це стало величезним шоком, вона не витримала, її психіка похитнулася.

Коли почалися бойові дії, взагалі ніхто не думав про те, що треба кудись їхати. Всі жили і чекали. Ми думали, що в один момент все припиниться. Але всі були скуті. Я боялася випускати дітей на вулицю, переживала, щоб друга дитина народилася здоровою, боялася, що на ньому відіб'ється мій емоційний стрес.

Найстрашніші моменти були до 2015 року. Пізніше ми якось трохи забули все, почуття притупилися.

Ми ходимо вільно вулицями, ніхто нічого не боїться не знаю, чому. Обережність пішла. Раніше ми жили в нескінченній напрузі. Коли перестали відбуватися обстріли, все якось втихомирилося. Напевно, ми просто звикли до цього почуття.

Яскраві й голосні бойові дії і все страшне припинилося. Не хочеться, щоб далі було гірше, щоб знову відновилося. Раніше ми якось жили, сподівалися на щось, а тепер здається, що світлого майбутнього вже не буде.

Ми переживаємо за дітей. Часто приїжджають гуманітарні місії з величезними плакатами і лекціями про те, що дітям не можна ходити самим, що не можна підбирати незнайомі предмети. Дуже багато репортажів про те, як дітки підриваються.

Наші діти сидять вдома, їх в селі залишилося не так багато, напевно, не більше десяти. У нас нечисленне населення, тут проживає близько 135 людей. В основному це люди похилого віку 65+.

Якби не гуманітарна допомога, я не знаю, де б ми опинилися. Нам допомагали багато організацій. Першим був, звичайно, Штаб Ріната Ахметова. Основна підтримка була від них і Червоного Хреста.