Гордєєва Катерина, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 47 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шушура Діана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Розплющ очі! Війна… Подивись, як мирне небо, засніжені тихі простори та рідне місто перетворюються на вогонь!  Увесь мій дім, мій край, моя Батьківщина здригаються від ворожих ударів, а спустошена земля плаче під гучними пострілами.

Холодна, безжальна, кривава! Війна болючим ударом увірвалась у моє безтурботне шкільне життя, залишивши глибокі рани і  найстрашніші спогади.

З того важкого зимового ранку мене тривалий час переповнювали страх і тривога. Щомиті вся Україна боролася за новий день, безпеку, тишу, спокій, за власне життя… Безсонні ночі у підвалі, ворожі літаки над містом, танки… Я відчувала, що стаю сильнішою, маю все більше енергії та рішучості, яких багато кому не вистачає у часи війни. Мене підбадьорювали теплі сонячні промінці, ласкавий вітерець, який ніжно розвіював зелену траву та лагідно пригинав її до вологого ґрунту, пташиний спів, що розливався по всіх куточках вулиці і, здавалося, міцно обіймав мене.

Так, я знаходила гармонію у спокої світанків і оксамитових сутінках, відчувала підтримку близьких людей і щиро вірила у мир!

Незабаром ми були вимушені виїхати з рідного Харкова на евакуаційному потязі в далеку Словаччину. Це був перший раз, коли я перебувала за кордоном. Бачила усе ніби крізь туман: місця з кожним кроком віддалялися  і втрачали свою цікавість. Природа, культура, люди – уся країна ласкаво вітала нас, проте мене це не тішило.

Здавалося, що весь світ змінився, став чужим і незнайомим.

Важко було жити в полоні безпеки та лише мигцем спостерігати за запеклими боями рідної України. Кожна новина торкалася моєї душі, об’єднувала радість і журбу, сумніви, крики серця та колись давно забуті мрії… Війна… Чи могла я за півтора року віддаленого перебування забути про тебе? Чи, може, втратила надію? Мене переповнював біль і сум за Батьківщину!

Рідна земля плаче кривавими слізьми, чи можу я її захистити, пригорнути, якось допомогти?

Зараз я поруч, дивись, Батьківщино! Я щаслива знову бути вдома, у рідному Харкові! «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!», - писав колись Тарас Шевченко. Ми згуртовуємось в єдине ціле, сильну і незалежну державу, об’єднуємо  наші думки, цінності, переконання.

Зробивши перший за тривалий час крок у дім, я відчула, як запах рідної хати стиснув серце, потопив його у давніх спогадах. Навіть числа і дні тижня збіглися у серпні – місяці, в якому ми повернулися додому – з важким лютим 2022, коли ми його вимушено покинули. Мабуть, це доля…

Я пам’ятаю, як розкидано лежали речі на столі, а в кімнаті розсипані уламки вибитого скла! Там, на підвіконні, ще давно попадали мої дитячі іграшки, зимові прикраси, шкільні поробки, кімнатні рослини, навіть фотокартки…

Я роздивлялася кожну деталь так, як вперше. Постійно подумки поверталася у минуле, згадувала дрібниці. Таким чином я усвідомила, яке велике значення мають для мене дім, родина, промениста українська мова, свобода і незалежність України. Саме вони подарували мені щасливі відлуння життя, принесли, наче на крилах,  тоненькі павутинки віри, сплетені з надії на краще!

Майже 1000 днів! Це тисяча жахливих зустрічей, коли ми, всі Українці, віч-на-віч опинялися перед кривавими руками війни.

Тривалий шлях поставив мене на межі щоденних випробувань, витривалості та пошуку мрій, надій і перемог.

Поглянь вдалечінь! Бурхливі ріки, дзвони  церкви, смак липового меду з пасіки, гудіння бджіл, шум старих вулиць Харкова, небо, засіяне яскравими зорями… Подивись ще вище, у безмежну ранкову блакить. Ми бачимо те, чим пишаємося, завдяки чому перемагаємо і радіємо. Ми здатні відчувати сутність наших втрат, тішитися незначним успіхом, цінувати звичайні повсякденні речі і життєві моменти у бідь-яку пору року: затишну осінь, сріблясту зиму, квітучу весну і МИРНЕ, полуничне, ромашкове літо!

Нехай гордо майорить синьо-жовтий прапор у кожному місті сильної та незалежної України, а звідусіль урочисто лунають пісні, тихі веселі мелодії! Почуй їх!..