Ірина Куцоконь, 8 клас
Старосинявська гімназія №2
Вчитель, що надихнув на написання есе: Одобецька Олеся Сергіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Щоразу коли починає завивати сирена, в голові пробігають однакові рядки: що далі. Вже не страшно, не моторошно і не хочеться тікати як то було раніше. Таке сьогодення в часи буремні для моєї Батьківщини, і для мене, представника  молодого покоління воєнного часу.

Життя поділилося у всіх на до і під час. Для батьків, які хвилюються за нас, своїх дітей. У них свої пріоритети: зберегти наше життя, дати все що можна найкраще, що можна дати своїм наступникам у ці складні часи.

У наших дідусів і бабусь життя теж тепер поділене. Вони багато чого пережили за свої 60-80 років довгого важкого шляху, але напевне жоден із них  і не думав, що доживе до днів, коли війна знову постукає в двері, і так близько, і так страшно не очікувано  …

В нас, молодого покоління, теж життя поділене на до і під час. Просто одного разу прийшла думка в голову, що так як раніше вже не буде.

Ми не поважали і не помічали свого дитинства, жили як хотіли, як вміли. Ніколи не задумувалися про наступний день, як його ми проживемо, і чи настане він для нас. Так безтурботно проходили дні за днями, і місяці, і роки, і 2022 теж так промайнув. В страху, в паніці, але безтурботно.

Сьогодні новий день, знову сирена кричить на все містечко, сповіщає що десь близько небезпека і треба ховатися, треба бігти в укриття. Але мене це вже мало хвилює. Я не боюся шуму в повітрі, так звичайно мурашки по шкірі біжать, інколи навіть волосся на голові шевелиться, але того страху і паніки, який рухав мною в перші дні війни вже немає, пропали. А може просто десь зачаїлося в глибоких думках чи на дні моєї душі… Не знаю, але коли настає знову тривожна мить в думках виринають жахіття з телебачення та інтернету, покалічене життя інших людей, і за себе мені не страшно. Я розумію що мені дуже пощастило бути не там, а тут. Сьогодні найбільшою проблемою, яка гнітить мої думки і серце – думка що я нічого не можу змінити, не можу допомогти . Ця безпорадність мене вбиває, мучить з середини , тривожить кожного дня….

Звичайно елементарним волонтерством ми займаємося, як я його називаю, допомагаємо при нагоді. Але мені того мало хотілося б ще щось зробити, для знедолених, для своєї Батьківщини…

Ми прожили своє дитинство до страшних часів, ми живемо тепер пристосовуючись до трагічного кожного дня. Проживаємо всім своїм єством те що відбувається навколо. Жахаємось, вмираємо зі страху і знову воскресаємо як Фенікс, бо віримо в наше завтра.

Мій шлях, моє життя, це ниточка в великому сплетінні мого народу. Сплетінні доль людей минулого й майбутнього. І хай як сьогодні важко, невизначено й сумно. Я вірю, я знаю, у нас є майбутнє, у нас є завтра – щасливе, світле, чисте, у моїй рідній країні, на моїй священній землі.