Владислав:
Ми почули дуже гучний вибух. Одразу зрозуміли, що зараз щось почнеться, і почали тікати. Спочатку в небі, а потім у повітрі і на землі, - всюди почало вибухати. Хлопчику плече зрізало, а мені влучило в ногу. Паніка. Коли я біг, у мене таке відчуття було, що щось обпекло. Я не особливо звертав на це увагу, просто втік до під’їзду, щоб сховатися. Але потім, коли прибіг, я подивився на ногу – у мене всі штани в крові.
Мама:
Коли пролунав перший вибух, я стала одразу дитину набирати. Але зв’язок вже був відключений, ми додзвонитися не могли. Ми набираємо-набираємо – немає зв’язку. Потім зв’язок трішки прорвало – і жінка чужа в трубку говорить: «Ваша дитина поранена».
Владислав:
Ми спочатку поїхали в травматологію. Але там було дуже багато людей, не було місця. Потім нас перевели в опікову. Почали оперувати, зашивати, осколки діставати.
Це все жахливо. Там люди померли. Не особливо хочеться про це згадувати. Дуже страшно. Таке відчуття, що ти зараз помреш, і все. Мені влучило в голову і в ногу, осколок. Це, слава Богу, що хоч шапка була – осколок в ній залишився. Людина взагалі беззахисна. Щоб її не стало, потрібна одна секунда.
Щоночі, коли лежу, мені здається, що зараз щось буде вибухати, а мені ходити важко. Я ж не побіжу одразу, не підскочу.
Мама:
Коли це все закінчиться, коли перестануть вбивати мирних людей, тим більше дітей? За що діти страждають?
Дитина лякається сильних звуків, навіть якщо вибухають петарди. Це в ньому викликає страх. Боїться знаходитись десь далеко від будинку, тому що думки не покидають: раптом знову відбудеться така трагедія. Що йому робити, куди йому бігти.
Владислав:
Дав мені путівку на три тижні Рінат Ахметов у Запоріжжя на реабілітацію. Мені робили масажі, водні процедури. Все, щоб полегшити напругу психологічну й фізичну.
Мама:
Величезна подяка Рінату Леонідовичу за те, що він нас не забуває, що надав нам ліки з перших днів трагедії. Величезне спасибі, що надали нам путівку в санаторій. Це дуже допомогло дитині. Без нього наша сім’я не впоралася би.