Народився я в Луганську, там закінчив школу та технікум, після пішов до армії. Мене виховували бабуся з дідусем. Донька живе у місті [Луганську], є маленький трирічний онучок. Живу у злиднях, весь час грошей не вистачає.

Під час війни нікуди не їхав, у підвалі був. Спочатку літали гелікоптери – всі розбігалися. Пам'ятаю, як гелікоптери полетіли на Станицю, у мене на подвір'ї розірвався снаряд. Поруч усе падало, вилетіли шибки.

Я нікуди не збираюсь їхати. Куди їхати? У мене один дом, це моє рідне село, я тут виріс.

Весь будинок хитався, зараз лопається з усіх боків. Не хочу війну. Зараз собака по будці повиляє - і думаєш, що стріляють.

Мені дуже запам'ятався випадок, коли снарядом убило жінку, а ми сиділи поряд. Ми встали з лави і в нас не потрапило, а вона проходила поряд і її вбило уламком.

Сховалися, бо було неможливо [були сильні бомбардування]. Люди кажуть, що у Другу світову так не бомбили.

Я маю мрію – з'їздити до онука до Луганська, але в місто мене не пускають.