Жителька Попасної разом із чоловіком-інвалідом пережила страшні обстріли. Щоб вижити, подружжя ховалося біля глухої стіни, а спускатися в підвал після одного з лякаючих випадків просто боялося.

Часто згадую, як до війни ми провели газ, отримували пенсію, нам вистачало на все. І на газ вистачало, і прожитковий мінімум був. І будівництво було якесь, і вікна на пластикові ми міняли, кипіло життя, цікаве було. А під час війни все розбилося-розгромилося.

Ми тримали корів, і одного разу поїхали танки, а нам сказали, щоб стадо більше не виганяли. А куди його подіти? Уявіть, ціле літо, спека, сіна ще немає, і в нас повно худоби вдома. Розверталися люди, кидали все та їхали. Худоба в сараях у людей на ланцюгах повмирала, цигани за безцінь у нас їх брали. Треба було звідси кудись їхати, бо жахливі обстріли почалися. Але нам не було куди їхати, ще й чоловік-інвалід був прикутий до ліжка.

Ми весь час були тут, 2014–2015-го через нас літали снаряди туди-сюди. Коли починалися обстріли, ми вискакували з будинків і не знали, куди тікати. Якщо з лівого боку летить, ми праворуч за будинок біжимо, якщо праворуч, то ми ліворуч біжимо. Ось так ховалися.

А в льохах ми боялися, бо у нас жінка сиділа у льоху, коли туди потрапив снаряд, від неї одна нога залишилася.

Ми сиділи без газу й у свій час без світла, але потім усе відновлювали. А 2015-го, коли у нас по Артемівській вулиці падали снаряди у всіх дворах, у мене впала задня стінка в літній кухні. Уся ванна розбилася, кахель посипався. Все було зруйновано та водогін зруйновано. На подвір'ї мого брата снаряд «Града» впав, ямка вийшла на мій зріст і п'ять метрів діаметром.

Мрію про мир, щоб не було обстрілу, щоб діти могли їздити сюди. Вони з 1998 року живуть у Росії, у них там свої сім'ї, свої квартири, але сюди приїхати зараз не можуть. Я ж залишилася сама, бо рік тому чоловік помер.