Війна застала 24 лютого в 4.15 в Харкові. Жили в підвалі, діти боялись, все було страшним та незрозумілим. Додому повертатися зарано, хоч і дуже хочеться. Скитаємось по чужих прихистках. Найстрашніше було тоді, коли були авіаналіти, скидали авіабомби. Діти питали, чи ми не помремо, а я не знала, що відповісти, бо була невпевнена. Коли їхали до евакуаційного потягу - дуже боялись і переживали, щоб не розстріляли. Коли жили в підвалі (чужому, бо в нашому будинку не було) дізнались, що таке голод - хочеться їсти, а нічого і купити немає змоги - страшно, що розстріляють чергу, майже все було зачинене.

В стрічці новин вінтернеті син бачив розвалену сусідню школу, побиті вікна в центрі, де займався інформатикою. Прочитав, що недалеко від нашої зупинки однолітка з району вбило уламком ракети.