Кривенко Діана, 11-а клас, спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 301 імені Ярослава Мудрого з поглибленим вивченням англійської мови Деснянського району міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Нечупій Ярослава Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усе було як у тумані…

Наче все й добре: ще один шкільний день добігає кінця, ви смієтеся з друзями з того, що треба готувати якісь тривожні валізи, бо розпочнеться війна. Спостерігаєш, як учителі й старшокласники носять стільчики в бомбосховище, яке ще до недавнього часу було звичайним шкільним тиром. Стіни старі й пошарпані, повітря сперте, єдине світло - це невеличкі лампи на стелі, які неприємно тріщать. Це було смішно, доки було жартом.

Ось уроки закінчилися, і ти прийшла додому як зазвичай. Вирішила вперше за довгий час ретельно підготуватися до контрольної роботи, щоб отримати гарну оцінку. У тебе вже є плани на суботу – зустріч з давньою подругою, із якою не бачилися, здавалося, вже років зі сто. Твоє життя тихе й розмірене, ти ніби пливеш за течією, знаючи, що завтра обов’язково настане і все буде добре.

Але однієї холодної лютневої ночі прокидаєшся не від отого ненависного дзиґара о сьомій ранку, тебе будить не твоя мама чи сестра, які вже з шостої години завжди на ногах. Ти навіть не можеш уторопати, що ж саме увірвалося у твій дитячий сон. Різкий шум – за ним ще один, і ще! І враз – несамовито гучне виття сирени, що пробирає до самих нутрощів, якого ти раніше ніколи не чула… Воно паралізує: ти не помічаєш, як твоє дихання невпинно частішає, а серце калатає все сильніше й сильніше. Це паніка? Страх? Що це за звук? І тепер все, що ти відчуваєш майже фізично – це свій пульс у скронях.

Війна… Таке просте й знайоме з уроків історії слово. Але ти ніяк не можеш збагнути, що це стало реальністю. Твій мозок відмовляється вірити й усвідомлювати те, що війна зовсім близько. ЇЇ оскаженіле, спотворене люттю й ненавистю обличчя, змушує бігти під звуки вибухів у ті самі майже нічим не обладнані бомбосховища. Бачити там таких самих розгублених, наляканих людей і думати: 

«Чому це все? Навіщо? Як можна знищувати лікарні, пункти допомоги, будинки простих людей, які ще вчора щось планували на завтра, післязавтра і на найближчі десять-двадцять років?»

Життя розділилося на до й після. Десь там, до тієї страшної ночі, ти ще маленька усміхнена дівчинка, яка понад усе любить проводити час із друзями й безтурботно сміятися. Та війна вкрала радісне й щасливе дитинство, змусила здійснити квантовий стрибок – і сьогодні ти майже доросла юнка, одинадцятикласниця, яка зовсім скоро піде в самостійне життя. Під акомпанемент вибухів і сирен…

Звикаєш. Минають дні, тижні, місяці, роки – і ти звикаєш. Це, напевно, найгірше. Хоч і намагаєшся переключитися, абстрагуватися, читати менше новин, бачити менше смертей, але війна не відступає.

Ти назавжди запам'ятаєш ту маленьку, перелякану дівчинку, що стривожено озирається навкруги, здригаючись від вибухів.

Вона вдає з себе хоробру, бо не хоче показувати мамі, що боїться. Їй було страшно тоді, страшно й зараз. Цей внутрішній страх залишиться з нею назавжди.

Як би не намагалася його ігнорувати чи приховувати, але чуєш гучний звук – і твоє серце завмирає. Життя більше не буде таким, як раніше, – не будеш і ти.

Разом з тим, це загартовує, змушує відчути поклик свободи, піднімає з глибин душі хвилю нескореності й жаги до боротьби. І ти боротимешся: допомагатимеш, волонтеритимеш, підтримуватимеш – у тебе знову з’явилися плани, просто вони стали іншими.