До війни ми жили чудово. Була робота, було життя. Все кипіло, працювало, ми раділи життю. 

23 лютого вночі наступ був із Волновахи, потім окупанти дійшли до нашого села, а після того - в Маріуполь. Всі мирно спали, ніхто не очікував, що таке може трапитися у 21 сторіччі. 

До остаточного рішення про евакуацію з Маріуполя мене підштовхнули мої діти і бажання не жити з окупантами, не перетинатися з ними. Нам вдалося виїхати через волонтерів. У нас була колона з десяти машин. Російський солдат нам сказав: "Яка різниця, де вас уб'ють - тут чи там". Ми їхали колоною, а вороги почали по нас гатити. Це було дуже страшно. Ми виїжджали через Бердянськ і Василівку у Запоріжжя. Це настільки страшно, що ніколи б не подумав, що таке може бути. Хвилювалась не так за себе, як за своїх дітей. 

Життя закінчилося ще там, у Маріуполі. Воно просто зупинилося. Ми все втратили, нічого не залишилося. Діти просили їсти, був холод і голод. Маріупольці тиняються по всій Україні, по закордонах, щоб якось жити.

На заході України я зустріла людей, які нам допомагали. На жаль, таких людей дуже мало, більшість - жорстокі. Вони не розуміють через що довелося нам пройти. Нам казали "понаїжджали" і зневажали за те, що ми розмовляємо російською. 

У Запоріжжі теж до нас дуже гарно ставились: зустріли, нагодували, дали речі, дітям - цукерки. Ми переночували у садочку. Головне, що не у підвалі, не на холодній підлозі. 

Емоційний стан важкий. Всі, хто переїхав, не до кінця усвідомлюють, що життя залишилося там, у Маріуполі. Ми перебуваємо в Україні, але дуже хочеться додому. Там була робота, друзі, дім. А тепер немає нічого. 

Мені здається, що війна триватиме ще довго. Я б дуже хотіла повернутися до деокупованого Маріуполя і почати там життя заново. Я там виросла, там усе - рідне.