Марина Володимирівна довгий час після початку війни намагалась жити звичайним життям – працювати, не звертати уваги ні на що. Але авіаудари зробили життя в Золотому настільки небезпечним, що родина вимушена була кинути рідний дім і виїхати. Та Марина Володимирівна щиро вірить, що вже влітку вона буде вдома

Спочатку було спокійніше: ми навіть працювали, ні на що не звертали уваги. Ми - соціальні працівники, все було добре, ми своїх людей не кидали. Потім стало все погано: магазини почали закриватися, банки також, було тяжко з продовольством. І потихеньку вороги приближалися. Ми бачили, як горить Попасна, а це 40 хвилин їзди від нас.

Потім почали по Золотому кидати ракети, бомби, і ми подумали, що нічого там сидіти: взяли речі і виїхали в Бахмут. Із Бахмуту нам допомогли виїхати до Павлограда, а потім приїхали в Полтаву, і зараз тут. Дитина навчається в 11 класі, я зараз не працюю - нас звільнили.

Мене шокувала вся ця історія з самого її початку і по цей день. У 2014 році ми не виїжджали, працювали, просто тоді близько до нас нічого не падало. Ми думали, що все закінчиться, але нічого не закінчилося. Потрібно було виїжджати ще в 2014 році. Але куди? У 2016 році старша дочка виїхала на навчання. Тяжко було, але вивчилася.

Їхати з міста ми вирішили саме через роботу авіації. У мене неповнолітній син, і я боялась за його життя. Евакуаційного вже нічого не ходило, ми виїжджали з приватником. Їхали в Полтаву, тому що тут наша донька-переселенка. Тяжко було покидати свою оселю, місто, де ми жили, працювали. 

Я вірю, що вже влітку ми будемо вдома. Я поїду додому. Це найголовніше в моєму житті – проживати в своєму краї. Працювати, робити добрі вчинки, як завжди.