Моїй доньці Карині п'ять років. Я в неї єдиний батько, її мама померла три роки тому. Я зараз на пенсії, але живу заради дочки. Разом ми виживаємо на лінії розмежування.

Не уявляю життя без дочки. Вона боїться залишатися сама, особливо, коли чути вибухи. Кричить: «Тату, стріляють!» – і бігом до мене. Обіймаю, і тільки тоді дочка заспокоюється.

Колись я працював на шахті, але її закрили, ми залишилися без засобів для існування. Селище наше біля шахти почало гаснути. Як зима – то страшний час. Централізованого опалення немає, роби що хочеш. Я палю піч дровами, тому що вугіллячко не по кишені.

 Ще в мене інсулінова форма діабету, тричі на день треба робити уколи й тричі на рік – проходити лікування у стаціонарі. Але в нас, у Золотому, у лікарні та в Гірському теж не працюють котельні. Хворі мерзнуть, лежачи у верхньому одязі під теплими ковдрами. У житлових будинках точно так само.