Мене звати Валентина Іванівна. У нас дитячий будинок сімейного типу. Через постійні обстріли наша велика родина змушена була виїхати в більш безпечне місце. Зі сльозами, істерикою діти розлучалися зі своїми друзями, тваринками, рідним домом. З серпня 2022 наша родина мешкає в м Яремче.

Прокинулися ми від вибухів. В перший день війни до нас прилетіла ракета по воєнному обʼєкту. Не знали, що робити далі. Стояли розгублені в коридорі з тривожними рюкзаками. Потім почали допомагати іншим, яким було ще гірше, ніж нам. Плели сітки, готували вареники військовим. За продуктами стояли в черзі, запасалися наперед. З ліками було ще важче - ділилися з сусідами, друзями, запасалися йодом - бо поруч Запорізька АЕС, за 5 км.

Діти прокинулись від вибухів, було зовсім близько. Розгубились, злякалися.

Настрашніше - це, мабуть, покидати дім, не знаючи, чи повернемось. Прощатися з рідними та друзями. Та день, коли прилетіло до сусідів, де також багато дітей, і у нас посипались вікна.

Страх не встигнути до бункера, який знаходився вдома, або проспати і не почути тривогу. Тому сон зовсім нарушився. По приїзду в безпечне місце багато ходили в гори. Дуже допомогла річка, що знаходилася біля нашого будинку. Якось діти рятували собаку, який злякався обстрілів і застряг в заборі. Він був зляканий і не давався в руки, але дуже кричав і кликав на допомогу. Діти ридали від безсилля. Допоміг перехожий.