Гридіна Юлія, учениця 9 класу Херсонського наукового ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Скрипка Олександр Іванович

«Війна. Моя історія»

Ранок 24 лютого для всіх українців почався тривожно. Гучні вибухи — мій перший спогад з того дня. З самого початку ми нічого не розуміли. Очевидним було лише те, що сталося щось страшне, і треба якнайшвидше зібрати речі й прямувати до укриття. Усе нагадувало фільм жахів, і важко було повірити, що це відбувається в реальності.

Перше, що я відчула — занепокоєння за членів моєї родини, що знаходились у різних частинах Херсонщини. Найбільше хвилювалася за старшого брата, який служить у НГУ, та племінника, якому на момент початку повномасштабного вторгнення було всього п’ять днів. Не менше мене бентежила доля тата, що знаходився у місті Каховці, на лівому Дніпра. Для всіх членів моєї родини 24 лютого стало одним з найтрагічніших днів.

Незабаром уся наша сім’я зібралась гуртом. Не вистачало лише брата, який у цей час мужньо захищав нашу Батьківщину. Так усі разом ми прожили шість місяців в окупації. Кожен новий день був випробуванням. Критично не вистачало ліків, на полицях магазинів було дуже мало продуктів, і всі вони виготовлялися росією. Дитячих товарів теж майже ніде не було.

Нашим порятунком стали волонтери, які навіть у таких складних умовах знаходили дитяче харчування та одяг. Я не знаю, що зараз із цими людьми, де вони та як склалася їх доля, але до кінця свого життя буду їм вдячна й навіки запам’ятаю їх доброту.

У вересні ми все ж таки прийняли рішення виїхати з окупації. Нам пощастило: дістались підконтрольної території за один день. Наступного -  у Запоріжжі я нарешті зустрілася з братом. Це були найщасливіші моменти  з початку повномасштабної війни. Після цього Віктор з дружиною та сином поїхали до Миколаєва.

У нас із мамою не вийшло слідувати за ними, бо  її місце  роботи -  у Кривому Розі, і нам потрібно було перебувати в цьому місті. Там я знову звикла до життя без окупації, страху та постійних перевірок будинку російськими військовими.

У новій школі мені поталанило знайти друзів, які навчили мене багатьом речам, підтримували, показували цікаві місця та прищеплювали любов до нових хобі. Одне слово, мені вдалось почати нове життя та відволіктися від сумних і болісних для сприйняття подій. Згодом ми з мамою переїхали в Миколаїв, де перебували до серпня, а наприкінці літа я повернулася в рідний дім.

Хоч тут іноді дуже гучно та зникає світло й інтернет, але вдома почуваюся краще. Люди починають повертатися, тому є можливість зустрітися зі старими друзями та знайомими. Маю велику надію на скоріше закінчення цієї жахливої війни. Спадає на думку пророцтво Великого Кобзаря:

Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!

Ці слова є дуже важливими сьогодні, адже Україна обов’язково переможе, бо ми на своїй землі і боронимо її, не шкодуючи власних життів.