Гридіна Юлія, 15 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 2 місце

Херсонський науковий ліцей Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подшибякіна Наталія Олександрівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якби мене запитали, де зібраний увесь спектр емоцій, я б порадила читати воєнні щоденники. Автор тут менш важливий, бо зміст творять внутрішні відчуття. Це схоже на те, як апостол Іоанн писав послання від Бога, але у війні нічого святого.

Кожен має унікальну історію, і сьогодні я хочу поділитися своєю.

Початок. День 1

Прокидаюсь серед ночі

Різко, але тихо.

Просто розплющую очі

З відчуттям неминучого лиха.

Перший день війни в мене асоціюється зі словами Василя Стуса: «Кожен кат любить вино, нагріте до  36  градусів». Саме їх  казав мені брат, ідучи захищати нашу Батьківщину.

Слова виринали в пам’яті, коли я бачила вбитих людей. Ніби вісім слів, а такий глибокий зміст, вони викликають  найгірші спогади про трагедії скалічених душ.

«Вона тебе врятує». День 7.

Зранку, ідучи до магазину, я зустріла сусідку Олену. Вона вирішила виїхати через проблеми з серцем і несподівано попросила мене забрати її улюблену кішку: «Візьми, вона тобі життя врятує».

Я хотіла відмовитись, але не наважилася, мабуть, пожаліла тваринку. Через годину білосніжна Завірюха вже сиділа зі мною на дивані, дивлячись новини.

Пам’ять. День 14.

Війна триває два тижні. Я тікаю від реальності, читаючи книги. Цього похмурого ранку обрала історію про Гаррі Поттера. Напруга відчувалася в повітрі, але  роман і тихе муркотіння  Завірюхи допомагали забути про все. Раптом кішка кинулася до дверей і почала дряпати шпалери.

Майже одразу пролунав вибух. Потім крики, холодний підвал, темрява… Увечері дізнаюсь, що сусідку Олену розстріляли в машині.

Тепер її тваринка була не просто домашнім улюбленцем, вона стала для мене пам'яттю про ту добру жінку, що завжди пригощала мене полуницею і домашньою випічкою. Про людину, якої більше немає.

Довгоочікувана зустріч. Минуло півроку

Моє рідне місто досі в окупації. Нам пощастило виїхати, проте за рідною домівкою постійно сумую. Життя стало буденним, але є один день, який я запам'ятаю назавжди. Вранці прокинувшись, побачила знайоме авто.

Уперше за шість  місяців зустріла брата утомленого, але рідного, того, хто завжди мене оберігав, а зараз захищає нашу країну.

Адаптація. Минув рік.

Десь, можливо, безупинно

Йшла війна запеклих слів,

Що з неба падають невпинно

У відкриті черепи голів.

Минув рік. Я подорослішала, хоча ще неповнолітня. Від початку війни моя позиція чітка: я –українка, небайдужа громадянка незалежної держави.

Наші воїни борються з ворогом, щоб я навчалася, розвивалася, допомагала іншим і робила все можливе для перемоги.

Мій шлях. Два роки війни

Ці два роки повністю змінили моє світобачення, принципи, цінності, пріоритети. Я стала сильнішою. Та налякана дівчинка, яка в перший день війни сиділа в підвалі, тепер могла б з гордістю дивитися на себе в майбутньому і знати, що обрала правильний шлях.

1000 днів війни

Часто буваю у звільненому рідному місті, яке щодня під обстрілами, але не скорене. Вірю, що воно вистоїть, тому залучаю гранти на відбудову, вивчаю досвід відновлення громад після руйнувань, допомагаю тваринам. 

Ми багато втратили, але в боротьбі народ стає згуртованим,  і ця єдність нації  дає силу рухатися далі, продовжувати справу мужніх і незламних.

Через два місяці три роки,

Як почалась страшна війна.

Як юнаки взялись за зброю,

Набравшись мужності сповна.

Як матері проливали сльози,

Благали: “Повернись живим”.

Їм не хотілося нічого,

Тільки побачити синів.

Як перед брамою розлуки

Постали тисячі дітей.

У них було одне бажання –

Хоч день провести з татусем.

Через два місяці три роки,

Здається, цифра незначна,

Та стільки болю, сліз і горя

Завдала ця страшна війна.

Та Україна переможе,

Повернуться назад сини.

Адже за нами сила й правда –

Найкраще у лихі часи.