Перший день війни я запам’ятала дуже добре, тому що ми з батьками були у Херсоні. Звечора все було спокійно, а о восьмій ранку я вийшла зі своєї кімнати через якісь крики. Усі кричали, що війна почалась. Батька забрали на війну - уже о сьомій ранку його не було вдома. Так я дізналась, що почалася війна. Ми були розгублені, не знали, що робити, була якась каша в голові. 

Ми з молодшими братами були вимушені переїхати, бо в нас дома були сильні обстріли. Зараз перебуваємо в Миколаївській області, але не там, де жили. Мама чекає, коли буде виїзд, і теж приїде до нас.

Дуже багато моментів ми не цінували раніше. Засмучувало те, що я там прожила все життя, і через непередбачувані обставини була змушена покинути свою домівку. 

Дуже тяжко було, бо в поганому стані була бабуся, а мене не було поруч. Ми приїхали сюди, буквально годину побули тут, і мені сказали, що бабусі вже немає з нами.

Найбільші труднощі – те, що всі рідні далеко. Я звикла думати тільки про себе, а тепер на мене лягла відповідальність за молодших братів, тому що тато на службі, а мама залишилася вдома. А загалом усе добре, гуманітарна допомога є. 

Мене дуже вразила доброта людей, саме їхнє ставлення. Немає осуду через те, що ми сюди приїхали і живемо. Усі намагаються заспокоїти, сказати, що все буде добре, все налагодиться. Такі ситуації дуже загартовують. Я почала серйозніше до всього ставитися і цінувати те, що в мене є. 

Я б хотіла, щоб війна просто зараз закінчилась. Хотілось би Новий рік зустріти вдома, зі своєю сім’єю, і щоб усе було тихо, спокійно і мирно. Бо ми почуваємося нормально, а люди десь воюють і охороняють мій спокій.