Білоус Дар’я, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Ніжинський фаховий коледж Національного університету біоресурсів і природокористування України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малахова Діана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Навіщо люди воюють? Дано безліч відповідей, та чи є в них істина? Хоча зараз XXI століття, по світу все ще настільки багато війн, що відчуваєш ніби за сотні років людство анітрохи не просунулось в плані цивілізованості і адекватного вирішення суперечок. Того дня я прокинулась опівдні, побачила годинник і злякалася що проспала школу. Розгублено пішла шукати маму, питати що відбувається, чому мене ніхто не розбудив. Першим, що я почула було: «Почалась війна». Коли ці слова торкнулись моїх вух і мозок намагався усвідомити почуте я, здається, перестала дихати.

Першою реакцією стало те, що я годинами плакала лежачи у мами на колінах. Я думала, що скоро помру, або доведеться тікати.

Потім мені сказали скласти портфель. Все важливе зібрала мама, я мала скласти те, що потрібно мені. Схоже я тоді намагалась заштовхати в звичайний портфель всю свою кімнату: купу одягу, ліків, серветок, дорогі серцю речі, маленький набір для рукоділля, словник англійської, всю електроніку, фотографії і інше. Однак, портфель не став у пригоді…

Батьки вирішили не виїжджати, з причин я запам'ятала тільки: «якщо помирати, так на своїй землі».

Хоча з якоїсь сторони це було на краще: коли Ніжин стояв в оточенні, але всередину міста вороги не прорвались, декому довелося повертатися додому пішки з сіл – там відбувались страшні речі. Мама вийшла на роботу майже з першого дня війни. Вона працювала на хлібозаводі, а він роботу майже не припиняв: людям треба хліб. В укриття вони теж скоро перестали ходити, бо якщо підуть, то весь хліб зіпсується. Мамина робота нас частково рятувала, бо вона могла носити додому хліб, а значить ми не були голодні. Ми їли його, заморожували, робили сухарі. Кожен мамин похід на роботу супроводжувався переживаннями.

Була історія коли вона нічого не підозрюючи пішла стежкою через дачі на роботу, і її колеги сказали що там перед тим спіймали двох рашистів.

Тато електрик в РЕМі, і перший місяць на роботу його не викликали. Але колись він працював на КХП, і коли хлібозаводу не вистачало борошна тато їздив допомогти запустити млин. До речі, зерна дуже не вистачало і люди ризикуючи життям возили його обхідними шляхами з навколишніх сіл. Потім тато почав працювати і їздив по селах лагодити електрообладнання. Тоді я бачила фотографії військової техніки, розвалених будинків, чула історії як собаки їли відірвані людські кінцівки. Мені довго забороняли виходити з дому. Я днями листувалась в інтернеті з подругою і слідкувала за ситуацією.

Іноді обох батьків могло не бути вдома. Вдень я сиділа сама, а на ніч приходила бабуся. Я тоді була в сьомому класі.

Коли відновилося навчання, мене стали іноді відпускати побачитись з друзями. Потім ми вийшли очно, стало трохи спокійніше і не треба було кожну годину прислухатися до вибухів і думати наскільки це небезпечно. Це було важко, взимку в церкві, яка була тимчасовим укриттям, було дуже холодно. З початком 9 класу церквою користуватися заборонили і нас стали возити автобусами в іншу школу.

Всі були «розбиті» тим, що останній рік нашого навчання ми провели в «чужій» школі.

Тепер я студентка першого курсу… Коли чую розповіді знайомих: у когось не стало чоловіка або батька на фронті, комусь довелося виїжджати з окупації (історії після яких кров холоне в жилах, нудить і хочеться плакати), хтось втратив дім, – то всі печалі та жалкування здаються такими несуттєвими. Але вони є.

Я хотіла не такого дитинства і юності. Я мріяла про прогулянки вночі, подорожі, ярмарки, грандіозний випускний та багато іншого.

Близькі колись друзі виїхали за кордон. Постраждала моя психіка – я бачила звірства тих істот через інтернет, зруйновані будинки на власні очі, багато чого чула. Але я стараюсь жити. Я жива – і це головне. Намагаюсь допомагати людям, втілювати свої мрії. Я не вірю що у війнах можна перемогти, але вірю в Україну, вболіваю за наших воїнів і не втрачаю надії що скоро настане день, коли ми відбудуємо нашу країну.