Я — історик за освітою, за плечима понад 20 років педагогічного стажу. Хороша робота, трикімнатна квартира в центрі шахтарської столиці. Спочатку народилася дочка Катя, через п’ять років – син Матвійко. Життя вирувало.
Я була в декретній відпустці, коли в Донецьку почалися ще не військові дії, але українська символіка полетіла з адміністративних будівель.
Зрозуміла, що на цю вакханалію дітям дивитися не можна, і разом з 8-річною донькою та сином, якому тоді ще й двох років не було, поїхала на хутір до Полтавської області.
Там вже чекала моя мама, яка трохи раніше виїхала, щоб почати висаджувати картоплю. І я поїхала їй допомогти. По лінії моєї мами вся рідня жила там. Там залишився будинок моєї бабусі. Тому вирішили поїхати туди, де є дах над головою.
Думала, побудемо на хуторі доти, доки все не стихне. Як розумієте, ми і до цього дня на хуторі живемо.
Звичайно, жодних «тривожних валіз», жодних документів, ну, крім паспорта та свідоцтв про народження дітей, я не взяла. Також як і теплі речі. Підгузки, горщик, іграшки, візочок для сина та мінімум літніх речей мені й Каті. Хто ж думав, що їдучи на травневі садити картоплю, ми залишимося на хуторі так надовго?
А в серпні зателефонувала вчителька Каті та сказала, що школа де-юре не закривається, а де-факто – ніхто вчитися не буде. Усі діти переводяться на дистанційне навчання.
І тоді до мене прийшло розуміння, наскільки все серйозно. Я зрозуміла, що в нас немає нічого, і навіть зимового одягу та взуття для дітей.
Благо, що з оформленням дочки до школи не було жодних проблем. На хуторі немає школи — вона в сусідньому селі. І директор прийняв Катю в четвертий клас без документів – я пред’явила лише її свідоцтво про народження.
Коли шкільне питання було налагоджено, почалося вимушене «заслання» нашої сім’ї. Причому я досі не можу прийняти й усвідомити той факт, що я і мої діти в одну мить втратили те, що нам належало по праву.
До листопада 2014 року держава ще не дала нам статус, тому і виплат ніяких не було.
Навіть дитячі виплати на Матвійчика мені стали виплачувати тільки з моменту звернення в Управління праці та соцзахисту. Тобто гроші, призначені мені на дитину з травня по листопад, просто «згоріли».
А коли я захотіла отримувати переселенські виплати на себе й дітей, мені було відмовлено, тому що на мене оформлений бабусин будинок. Але цю стару будівлю і будинком назвати складно. Дах тече, одна частина стіни покосилися. Ще б пак, адже хата повоєнної будівлі. У сільраді був складений відповідний акт, і нечисленні сусіди також підписали документ про те, що ця хата не придатна до проживання. Але однак в Управлінні мені відмовили. Зрештою опинилася з маленькими дітьми один на один у безвихідді та відчаї. Переселенських виплат немає й досі.
Я перебуваю на обліку в службі зайнятості, мені щомісяця платять 541 грн. Що на них можна купити? Хіба на ці гроші можна прожити сім’ї, де є діти? Я рада, що в мене є гектар землі, на якому я з мамою працюю з ранку до вечора. По-іншому ніяк не виходить вижити.
Людина звикає до всього... Я розумію, що більшості переселенців важко. Не хочу стояти з простягнутою рукою. Я лише хочу, щоб держава мені допомогла, надала дотацій на розвиток сільського господарства.
Коли я зрозуміла, що в Донецьк ми не можемо повернутися, я поговорила з донькою. Матвій ще маленький і багато чого не розуміє. А ось Катя...
Там у дочки була класна школа, вона займалася плаванням і хореографією, вивчала англійську мову, ходила на танці, вивчала риторику й займалася ритмікою. А тепер всього цього немає. Катя після розмови почала плакати.
Вона дуже любила нашу квартиру, свою кімнату. Тут у неї цього нічого немає.
Зате є щось таке, чого б я не змогла прищепити дитині в жорсткому ритмі мегаполісу. У нашому сьогоднішньому «засланні» дуже багато щирості, душевності, добра.
Дитячі хвилювання вилилися у вірші. Дівчинка почала писати. І навіть псевдонім собі придумала – Флора Лістова. На честь своєї улюбленої ляльки, яка вже чотири роки стоїть на полиці в Катиній кімнаті в Донецьку.
«Усі мої друзі та знайомі, із якими я підтримую зв’язок, говорять про те, що війна вплинула на їх дітей. Хтось замкнувся, в інших через страх почався енурез або проблеми з промовою. А моя Катюша свої хвилювання переносила на папір."
Спочатку вона диктувала, а я записувала. Пізніше вже сама писала. Знаєте, адже коли ми тільки приїхали на хутір, дочка розмовляла виключно російською мовою. Хоча я досконало володію українською, як і моя мама. А коли почала вчитися в місцевій школі, легко перейшла на українську і дуже полюбила мову. І все це завдяки вчителям.
Вона – одна з кращих учениць у своєму класі з української мови та літератури. Її поетичні рядки приводять в розчулення і захоплення бабусю, а мене вони насторожують. Тому що я бачу в цьому прояв стресу.
Вона пише настільки проникливі вірші, що я цього навіть боюся... Так, боюся, мені сьогодні страшно дивитися в завтрашній день... Підкріплюють лише діти та старіюча мама, і розуміння того, що зробила правильний вибір, що живу на своїй рідній землі й дуже сподіваюся, що наше життя неодмінно налагодиться.
Пам’ятки мого рідного краю, Славетні мої земляки ...
(публікується зі скороченнями)
Донецьк – моя маленька батьківщина,
Буремна зараз його днина,
Та вірю я, що неодмінно –
Переможуть розум й правда,
І замайорить над рідним містом
Жовто-блакитний рідний стяг!
Місто молоде і юне зовсім
147 йому ж бо років,
Та безліч має пам’яток:
Ботсад, музеї
Краєзнавчий і художній,
Цар-пушки монумент
І планетарій,
Парк кованих скульптур
І величезний Forest-Park –
Перлини то ландшафтного мистецтва,
Театри: оперний і драматичний.
Увіковічений навічно
Тут і «Шахтар»,
Й англієць Хьюз,
І соловей наш український,
Всесвітний тенор, оперний співак,
Його ви знаєте? Хіба не так?
Так! Це Солов’яненко славетний
Донецьку оперу він прикраша!..
А як же я забула
Про мільйон?!
Мільйон троянд –
Це візитівка міста!
Живі красуні
Розкішшю буяють,
З весни до осені
Всім серце звеселяють!
Flora Listova, травень, 2016 р. х., Ярихівка