"23 березня ранок розпочався у мене з обстрілу «Градами» мого ЖК"

Олександр Димов – топовий український діджей, радіоведучий, офіційний діджей Eurovision Song Contest 2017. Після того, як відстояв шість з половиною годин у черзі до Нової пошти, зрозумів, що там не вистачає людей, і пішов до них працювати.

В той же час створив власний телеграм-канал ГЕТЬ FM, де збирав різноманітні фейли війни, чим дуже піднімав бойовий дух наших захисників. Наразі Олександр працює на радіо і веде проєкт «Двіж до Перемоги» про електронну музику війни.

23 травня у мене день народження.

23 травня – два місяці, коли я пережив обстріл «Градами» свого ЖК.

23 травня – три місяці, як завершилось моє звичне життя, бо 24 лютого в Україні почалась повномасштабна війна, через яку я втратив роботу та впевненість у будь-чому.

Дякую нашим ЗСУ, що я зміг взагалі дожити до свого 35-ліття.

Я впевнений, що моя історія схожа на історію кожного сучасного українця. До 24 лютого у мене була успішна кар’єра діджея, розписаний гастрольний графік на декілька місяців наперед. За місяць до війни я виплатив іпотеку на квартиру своєї мрії та планував розпочати новий проєкт у своєму творчому житті.

Після 24 лютого я все втратив. Головним стало єдине – робити все для нашої Перемоги і вижити.

Перші вибухи, які почув своїми вухами, я зустрів у Києві. Напередодні у мене було безсоння, і якимось дивом я натрапив на прямий ефір путіна, де він молов фігню про видуману Україну та «спеціальну військову операцію», і не міг повірити своїм очам та вухам, що це відбувається насправді. А потім я сидів та моніторив інтернет, щоб знайти якусь інформацію…

Через деякий час почались зізвони з рідними та друзями, а жахливий ранок, коли багато сусідів сідають у автівки та покидають Київ, ніколи не забуду.

Не знаю, звідки у мене був оптимізм у всьому тому, що почало відбуватися, але для багатьох рідних та друзів з перших днів я став якимось острівцем впевненості та спокою.

З перших днів я намагався потрапити до гуманітарних штабів волонтером. Не вийшло, бо бажаючих було дуже багато.

Я почав активно висвітлювати у своїх соціальних мережах все, що відбувається, та спілкуватися зі своєю аудиторією. Долучився до інформаційних військ, разом із піарниками та журналістами ми почали максимально готувати для розповсюдження матеріали про ті звірства, які почала чинити рашиська армія в Україні.

А в якийсь час я вирішив створити свій власний телеграм-канал ГЕТЬ FM, де почав збирати різноманітні фейли війни. Як виявилось, підтримка бойового духу і можливість посміхнутися стала дуже важливою для українців. Мені з перших днів почали писати бійці, волонтери, що після важкого дня, коли вони заходять на ГЕТЬ FM, можуть посміхнутися та трішки відволіктися.

Крім того, цей телеграм-канал став для мене особистим творчим прихистом. Я не тільки вишукував цікаві матеріали у твіттері/тік-тоці, а ще й почав креативити сам. З часом з’явились особисті рубрики про музику, про кіно та навіть мої радіопрограми.

З перших днів повномасштабної війни я вирішив не полишати Київ та за будь-яких умов залишатися максимально тут. Бо тут мій дім.

Бо тут квартира, яку я мріяв мати усе своє життя. Мені є, що втрачати – буду боронитися до останнього. Крім того, у мене часто питали: «Чому ти досі сидиш?» Особливо після чергових обстрілів Києва. Я в якийсь момент зрозумів відповідь для себе в першу чергу: я хочу пережити все, навіть погане, самостійно і в Києві.

Я був впевнений, що рано чи пізно прилетить і до мене, або близько мене. Я був вдома, коли бомбили «Ретровіль». Вибухова хвиля була такої потужності, що мій будинок шатнуло. Було лячно. Але пережили.

23 березня ранок розпочався у мене з обстрілу «Градами» мого ЖК. Я прокинувся від вибухів, одразу подивився у вікно і побачив багато диму в сусідньому будинку. Через пів хвилини відбувся ще один вибух. Котів під руки – і у ванну.

А потім почалися сусідські чати і виявилось, що потраплянь у будинки мого ЖК було набагато більше, навіть у мій, в якому я мешкаю. Фактично, мені дуже пощастило, бо ще 200 метрів у бік – і постраждало б моє житло. На жаль, у багатьох сусідів повибивало вікна, але, на велике щастя, більшості не було вдома або ще не заселилися.

Цей ранок ніколи не забуду. Нещодавно у рандомному відео у тіктокці знайшов ролик з іншої сторони мого району, де видно чітко з іншого ракурсу цей обстріл. Тригернуло дуже. Але дякую, що живий, дякую, що пережив.

Це багато розставило на свої полички у голові. Це дало змогу ще більше цінити життя. У ці дні я отримав багато підтримки, бо писали з зрізних куточків землі. Ще б пак! Мій ЖК показали по всіх каналах.

На жаль, війна не планує завершуватися так швидко, як почали швидко завершуватися мої матеріальні ресурси.

Я втратив свою основну роботу – дискотеки на війні нікому не потрібні. Усі танці після нашої Перемоги.

Знайти якусь роботу у своїй сфері з досвідом роботи на радіо і телебаченні стало ще складніше. Майже усі медіа перейшли в режим новин, а всі інші проєкти згорнули.

Вихід із ситуації – шукати будь-яку роботу поряд із домом.

Відповідь прийшла після довгої черги до Нової пошти. Шість годин сорок хвилин я стояв у черзі за кормом для котів, бо крім моєї киці Софі до нас переїхав «вимушений переселенець» Боцман. А в перші тижні війни у Києві почали траплятися випадки дефіциту корму, і мені надсилали його з усієї країни мама та друзі.

Я подумав: «На Нову пошту потрібні, мабуть, люди». Без складнощів знайшов анкету на працевлаштування. І вже через декілька днів я був на співбесіді. За три тижні я пройшов усі необхідні процедури та перевірки. Таким чином, я вже другий місць пакую-загружаю-вигружаю посилки та роблю важливу для нашої країни та Перемоги справу.

Взагалі, вважаю, що зараз працівників пошти дуже недооцінюють, бо пересилання речей за кордон чи на захід країни для вимушених наших переселенців, або ж посилок на передову для бійців, волонтерів, усім потребуючим, дуже важлива справа.

До 24 лютого в мене було творче, богемне життя. Я працював діджеєм на різноманітних світських заходах, грав на розігріві чи афтепаті концертів відомих артистів, брав участь у фестивалях, їздив по всій Україні та за кордон з авторськими вечірками. Але моє запорізьке виховання привчило не цуратися роботи. Будь якої.

Я працював на ринку – продавав секонд хенд і шкарпетки, був мерчендайзером цигарок (мені здається, у молодості всі так працювали), друкував документи, навіть робив ремонти.

Тому піти працювати на Нову пошту стало для мене викликом та можливістю максимально стати корисним державі, а також мінімально закривати свої місячні витрати – оплачувати комунальні послуги та корм котам і собі трішки на їжу.

За майже два місяці я зрозумів, що потрібно своїм вчинком показувати приклад.

З 24 лютого найбільше постраждала сфера культури. Не усі артисти можуть відправитися у череті тури [благодійні тури], не усі артисти мають фінансову подушку, як я; не усі артисти можуть продовжувати заробляти якось віддалено. Але якщо є руки та ноги, можна знайти роботу.

Взагалі, ця робота мене врятувала і психологічно. Ти постійно чимось зайнятий. Ти не гортаєш стрічку новин, в тебе немає місця для поганих думок. Ти робиш корисну справу.

Так вийшло, що після виникнення ажіотажу щодо моєї нової професії на пошті, мені одразу запропонували створити проєкт на радіо. Продюсерка Ганна Свиридова написала мені та запропонувала створити серію програм про електронну музику війни. Проєкт назвали ДВІЖ ДО ПЕРЕМОГИ, і тепер щодня на хвилях «Радіо українських доріг» я розповідаю історію про діджеїв, продюсерів, артистів та їхні композиції, які створені під час боротьби. Цікаво, що після півтора місяця в ефірі проєкт буде виходити ще й на хвилях «Авторадіо».

Як я вже шуткував на цю тему, потрібно, щоб почалась війна і Саня повернувся на радіо. І це сталося. Хоча й за таких умов.

Варто додати, що «Радіо українських доріг» створено на хвилях радіо «П’ятниця» для підняття бойового духу усіх українських слухачів, навіть за кордоном. Це унікальний проєкт, бо його працівники зараз розкидані по всій Європі, а я ще й став одним із перших радіоведучих, який запустив свій проєкт саме тут.

ДВІЖ ДО ПЕРЕМОГИ – це не тільки про музику. Це про життя артистів під час війни.

Це такий собі мій особистий радіощоденник, де я декілька разів на добу розповідаю, як про себе, так і про своїх колег. І за моїми особистими спостереженнями, всі працюють максимально на нашу Перемогу. Боронять, волонтерять, але не забувають і про творчість.

Тому в нас з’явилося стільки надихаючих нових треків, під які ми усі обов’язково потанцюємо на моїх вечірках, але після нашої Перемоги.

Мені виповнилось 35. Саме до цього віку я і планував своє життя – успішна кар’єра, власне житло. Тепер я кожного ранку дякую ЗСУ, що цей ранок настав. Кормлю своїх котів та збираюся на пошту, в продовж дня комунікую, допомагаю чим можу, а ввечері пишу чергову нову програму для радіо. Ціную кожну хвилину і впевнений: Перемога буде наша.

У кожного з нас є своя історія цієї війни. Хтось втратив близьких, хтось втратив будинок, а хтось втратив сили та сенс життя.

Не буває неважливих історій. Кожна історія – це насамперед життя. І найголовніше завдання кожного з нас – зберегти життя. І поділитись своєю історією. Щоб пам'ятали. Щоб не забули.

 Історія з відкритих джерел.