Від початку війни до 16 березня ми з чоловіком і донькою жили вдома, у Маріуполі. Постійні бомбардування зруйнували сусідні будинки, в наш дім теж влучив снаряд, від чого повилітали вікна й двері.

Було дуже страшно, особливо після сьомого березня, коли обстріли посилились. Самостійно виїхати з міста ми не могли, бо чоловік після ДТП має інвалідність. Виживати було дуже важко.  

Нам пощастило евакуюватись під страшними обстрілами і дістатись до Прилук на Чернігівщині. Спочатку було спокійно, а згодом і це місто зазнало обстрілів, які одразу навіяли негативні спогади.

Ми залишилися без рідного міста, житла, рідних та друзів, без роботи і можливості забезпечити сім’ю. Наша одинадцятирічна донька досі боїться гучних звуків і гулу літаків. Щоб її заспокоїти, ми намагаємось весь час триматись разом. Багато позитиву додає наша собака, яку ми забрали з собою із Маріуполя.