Петровський Михайло, 9 клас, Веселівський ліцей Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єльнікова Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Михайло, мені 14 років. Я з селища Веселе, що на Херсонщині. 23 лютого мій тато поїхав до Києва, а я залишився вдома з мамою та молодшою сестрою Анею. Коли почалось повномасштабне вторгнення, я й уявити не міг, що мені доведеться побачити і пережити. Це було жахливо.

Артилерійські кононади і танкові бої не вщухали майже чотирі дні.

На щастя, наші сусіди допомогли нам, запросивши до себе, бо у них було безпечніше. Там я провів майже тиждень. У селі не було ні світла, ні води.

З величезними труднощами нам вдалося евакуюватися до Нової Каховки, де нас зустріли знайомі - літні люди, які запропонували пожити у них певний час.

Чесно кажучи, у Новій Каховці все було інакше: можна було вийти на вулицю, гуляти містом, користуватися телефоном і магазини працювали. Хоча більшість магазинів були відчинені, товару було мало, і черги були величезними, здавалося, що там сотні людей.

У місті ми пробули місяць, поки мама шукала людину, яка могла б нас вивезти на підконтрольну територію. Але коли мова йшла про дітей, усі водії відмовлялися. 

Одного похмурого ранку нам вдалося покинути місто, і ми вирушили до Мелітополя, де нас також мали зустріти знайомі.

Дорога була недовгою, але змусила мене здивуватися тому, що відбувалося. Наші сусіди під час перевірки документів виявились дуже "розумними", читаючи текст догори дриґом. У Мелітополі нас зустрів привітний чоловік Олександр, який допомагав нам знайти перевізника до Запоріжжя. Це не зайняло багато часу, і через три дні ми були готові до важкої подорожі. Там я запам’ятав собаку на ім’я Альфа, яка мені дуже сподобалася. Вона нагадала мені мого собаку Цезаря. 

Ми вирушили вранці, і ніхто навіть не уявляв, що на нас чекає. Близько 14:00 ми прибули на місце, де було дуже багато машин. Здавалося, що через 30 хвилин ми будемо на підконтрольній території, але сталося інакше - нікого не пропускали. Так і пройшов мій день. 

Було холодно, і ми ночували в авто. Серед ночі всіх почали пропускати, але на останньому блокпості надія згасла повністю. Зранку почався дощ. Водій вирішив повернутися назад і поїхати іншою дорогою, що зайняло ще два дні. Я був виснажений. Ближче до вечора ситуація стала складною: неподалік у населеному пункті йшли бої. Нас прийняли місцеві жителі переночувати.

Рано-вранці, як тільки закінчилася комендантська година, ми зібралися в дорогу, але автомобіль зламався і їхав повільно. Минуло декілька годин.

Емоції, які я відчув, побачивши наш прапор біля блокпоста, неможливо передати словами. У Запоріжжі нас зустріли тато й дядько. Ми поїхали до Дніпра, де переночували  і потім вирушили до Львова. Там ми також провели лише одну ніч, а вже зранку  вирушили за кордон. Я пробув там недовго, близько трьох місяців. 

На Батьківщині завжди краще, і ми повернулися до Києва, до тата.

Раніше я приїжджав до Києва відпочивати, і це місто мені дуже подобалося. Тут я почав ходити до школи та знайшов друзів. Звісно, були моменти, коли було важко. Наступного року ми знову поїхав за кордон, але це були скоріше тривалі гостини. Влітку 2024 року ми з мамою і сестрою повернулися додому. І тепер під "домом" я маю на увазі свій будинок, кімнату, родину.

Наразі я живу в Київській області, але справжній дім ніщо не замінить. Чесно кажучи, я досі сумую за своїми друзями та собакою. Це моя історія, мій шлях, мої 1000 днів війни.