Лозовська Любов, 2 курс, КЗ СОР «Лебединський педагогічний фаховий коледж імені А.С. Макаренка» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грушко Людмила Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До війни я працювала медичною сестрою в стоматологічній поліклініці. Звати мене - Любов. Сьогодні я знову на своєму робочому місті. Але тієї довоєнної Лобові вже немає. Мене змінив шлях у 1000 минулих днів.

Повномасштабне вторгнення російських військ застало мене, як і більшість українців, зненацька. У мене була зібрана «тривожна» валіза, але до війни, звісно, неможливо підготуватися.  

Наш народ сьогодні протистоїть окупантам. Кожну хвилину, кожну секунду наші співвітчизники втрачають майно, домівки, здоров’я, а хтось і життя. У кожного з українців своя історія. Моя почалася 23 лютого.  

Тоді весь день мені  на душі було неспокійно, а вночі не могла заснути. Рано вранці, збираючись на роботу, ввімкнула телевізор, і почула, що росіяни перейшли в атаку по всій довжині кордону.

Я живу неподалік військової частини, тому швидко завантажила речі в машину,  зібрала дитину, домашніх улюбленців собаку та кота - і евакуювалась. Поїхала до куми в село. Встигла до боїв у місті. Через 20 хвилин на АЗС, де я заправляла автівку, вже стояли ворожі танки.

Кума гостинно зустріла. Село невеличке - усі один одного знають. З першого дня вторгнення в ньому майже не лишилося чоловіків. Вони пішли захищати наше місто, яке згодом отримало офіційний титул міста-героя.

Але охтирчани називають Охтирку - містом героЇВ. Різниця у двох літерах і великому смисловому наповненні.

Боронили місто не тільки зі зброєю в руках. Кожний, хто міг хоч чимось допомагати - допомагав: жінки, літні люди, підлітки, люди з інвалідністю. Ремонт техніки, інформація про пересування ворога, збір та видача гуманітарної допомоги, донорство, рятування безпритульних тварин - які лишилися узимку без господарів, їжі, води, тепла. Цих завдань ніхто перед людьми не ставив. Вони самі були і командирами, і виконавцями.

Моя кума - бойова, організувала випікання хлібу і пирогів на дому в промислових масштабах. Передавали коробки з їжею захисникам.

Звуки боїв було важко переносити і психологічно, і фізично. Моя дитина дуже нервувала, в неї почались кровотечі. Згодом вимушені були перебратися на Полтавщину. Там їй надали кваліфіковану медичну допомогу, але ще півроку ми відвідували психолога.

Перші дні вторгнення мене вразили народним піднесенням.

Я такого не очікувала побачити - коли десятки людей не домовляючись робили все, що потрібно, все що можливо для перемоги.

В селі - усе діставалося з погребів. Солдатам треба калорійну їжу - несли курятину, свинину. Готування займало і 18 годин на добу, і більше.

Одні різали худобу, інші переробляли. Закривали тушонку.  Все пакувалось в ящики. Хтось сідав за кермо, хтось ділився паливом.

Бензин не можна було придбати. Магазини працювали хаотично.

Зникало з-за обстрілів світло, зв’язок, інтернет. Кожному з нас довелося покинути, так звану, зону комфорту.

Я, наприклад, раніше ніколи не патрала птицю. Довелося переробляти і курей, і гусей. І зі свининою розбиратися.  

Коли навалу ворога відбили, півтора роки пропрацювала санітаркою. Працювала в будинку-інтернаті.

Повернулися ми в рідну домівку після півтора року поневірянь. Дитина подорослішала. Хоч досі наше місто є мішенню - нас дістають КАБами, але люди звикли до обстрілів. І ми теж звикли. Війна - це не тільки шлях втрат, але й шлях перемог. В першу чергу над собою.

Серед моїх здобутків у воєнний період - я змогла підготуватись і вступила до навчального закладу. Обрала фах - педагога. Тепер моє життя на два доми - в Полтаві і в Охтирці.

Досі доначу. Плету сітки - жартома називаю нашу команду гуртком «Макроме». У кожної жінки своя історія - і кожна заслуговує на повагу.

Війна змусила багатьох жінок з дітьми шукати прихисток за кордоном. Така можливість була і у нашої родини.

Кожний масований обстріл, просування ворога змушувало мене хапати дитину і шукати шляхи порятунку.

Тричі я довозила доньку до кордону, але вона твердо казала: «Я лишаюсь в Україні!» Доводилось повертатися.

Звісно, мій шлях у 1000 днів був би іншим, якби не така непохитна позиція моєї доньки. Вона мріє будувати нову країну, без корупції, без кумовства, з сильною економікою.

І я розумію, що народ України має стати таким. Єдине, що від нас дорослих залежить - не здаватися, рівнятися на молодь. Не рахувати кількість днів до перемоги, а просто невпинно йти до неї.