Тертишний Гліб, 11 клас, Комунальний заклад "Мажарський ліцей" Кегичівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лисенко Надія Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я старанно виводив у зошиті: «Двадцять третє лютого . Класна робота. РМ. Час і вічність, любов і зрада у повісті М.Коцюбинського «Дорогою ціною». Потрібно було писати, але в голові на жаль, були думки невеселі.

Вчився я тоді у 8 класі, намагався швидше зробити завдання, піти гуляти. Але думки не давали спокою. Вчора мій дідусь сказав. що все вирішиться у найближчі дні. Як він був правий.

Що буде війна, я знав ще два роки тому. Ми із старшим двоюрідним братом  Максимом розглядали супутникові знімки кордонів нашої країни. Там стояло стотисячне військо. У байки про те, що це йдуть навчання, можливо, хтось і вірив, та тільки не ми.

Ще в грудні двадцять третього року дідусь сказав, що 23 лютого розпочнеться війна. Що ж він помилився тільки на один день.

Я чудово пам’ятаю день початку війни, день, коли мій світ розділився на 2 дві частини.

Перша була чудова, мрійлива, а інша принесла страшну біду.

В той день я спав довгенько. Крізь сон я почув голоси рідних. Вони спокійно снідали.

Моя сім’я- тато Сергій, мама Віка, бабуся Наталя і дідусь Григорій. Так ми живемо всі разом. Ми дружні, тому паніки не було, була лише впевненість, що ми залишаємося.

Мій тато – одноосібник. Він має наділ землі, ми самостійно його обробляємо. Змалку я йому у всьому допомагаю. Як говорить моя бабуся: «Ми приросли до землі». Так воно і є…

Майже місяць потому телевізор в нашому будинку працював цілодобово. Дідусь, мов той справжній військовий кореспондент, у всіх подробицях переповідав вісті з фронту. Коли прийшла інформація, що відбили Київ, зітхнули з полегшенням. А весна якось забарилася. Батьки і я слідкували за повідомленнями і гаджетах.

Так і жили. Вранці, після сніданку, в обід, після обіду, ввечері, після вечері, обов’язковий ритуал, перечитати всі новини.

Поступово почалися роботи на городі, в полі , в саду. Треба сіяти, садити, допомагати, донатити. Моя мама разом із іншими односельцями плели маскувальні  сітки. Деякі почали готувати їжу, зносили консервацію, все для армії, все для Перемоги.

Якщо відверто, то я знав, що наша армія у двадцять вісім раз слабша за рашистську. Але я вірю, що ми здолаємо того «Голіафа».

Радості не було меж,  як наші затопили «Москву». Коли рано-вранці мені про це сказав дідусь, я не дуже в це повірив. А коли це підтвердилося, ми були в захваті!

Перші місяці були виснажливі. Через наш населений пункт летіло від рашистів, все що могло: літаки, гелікоптери, ракети, шахеди. Пізніше ми почали розпізнавати їх за видом і звуком. Але справжнім випробуванням стали для нас блекаути. Страшно було  від незнання новин.

Так минув рік… А на Новий рік, знову обстріли. Коли виступав наш президент на новорічному привітанні, мама і бабуся не стримували сліз.

Боляче було за загиблими в Бучі, Ірпіні, Ізюмі, пологових будинках та інших містах. не вірилося, що ми зможемо так воювати, майже голими руками зупиняти танки. не вірилося, що міжнародні організації, які повинні зберігати мир, виявилися закорумпованими, що американські військові аналітики давали нашій країні тільки 36 годин.

І зараз, коли я все це пригадую, я неймовірно пишаюся своїм народом, його мужністю і креативністю.

Але є іще один випадок, який доводить, що прості росіяни теж повинні в нашій війні. Дідусь вирішив зателефонувати родичам у росію. Вся сім’я через гучномовець слухала той безглуздій діалог. Вони звинуватили нас в тому, що якби вони на нас не напали, то це б зробили ми, бо ми –«бандерівці», ми все спланували, що ми 8 років «дамбили Бонбас» і далі, як під кремлівську методичку.

Такого відношення мій дідусь не стерпів, він вилаявся.. і натиснув червону кнопку. З тих пір, хто такі росіяни і як вони відносяться до своїх родичів , ми знаємо із перших вуст.

Вже минуло майже тисяча днів від початку війни, а неначе це було вчора. Цього року просто золота осінь. За вікном світло і тихо. Так хочеться, що нарешті по всій землі закінчилися всі війни, щоб люди жили в мирі і злагоді. А поки що це тільки мрії. А я готуюся здати успішно НМТ і працювати на рідній землі.

Та дуже боляче  було за кожен удар по містам, по цивільним об’єктам. Але Маріуполь, «Азовсталь» і досі болить всім нашим односельцям.

Там був учень нашої школи. На жаль, він і досі знаходиться в полоні. Нещодавно отримали від нього коротеньку звістку і вже тішимося тим. що він живий.