Кравченко Катерина, 10 клас, Хотинський опорний академічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цимбалюк Тамара Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 року був звичайним днем мого життя. Я, як завжди, йшла до школи, жартувала з друзями, ми каталися на санчатах, ліпили сніговика й зовсім не думали ні про що погане. Я почувалася того дня цілковито щасливою. Здавалося, світ навколо буде завжди таким – світлим, добрим, безпечним. Важко було уявити, як щось чи хтось може зламати наш мир і безтурботність. Адже сніг був пухнастим, а повітря наповнене відчуттям зимової казки.

На ранок 24 лютого все змінилося. Моє життя поділилося на «до» і «після». Мама сказала збирати речі, але я не розуміла, чому ми маємо кудись їхати. Це був початок війни, що підкрадалася до мого дому.

Я народилася й виросла в Покровську, у місті, яке завжди було для мене рідним домом.

Тисяча днів – це не лише про час, а й про втрачені можливості, коли моє життя мало й могло бути зовсім іншим.

Я бачила, як моє місто збирало валізи без надії колись повернутися назад. Серед тих, хто залишав свої оселі, було багато людей із Маріуполя. Це місто завжди було для нас гордим промисловим центром, а тепер стало символом руйнування й людських трагедій. Але його мешканці були живі, вони продовжували боротися за себе, свої дітей та своє місто, яке вони везли у своїх серцях і валізах далі на захід.

Покровці, ті, що залишилися, і ті, кому стало рішучості покинути своє місто, стали для мене прикладом стійкості та мужності.

Я бачила, як чоловіки й жінки збирали допомогу тим, хто залишився без нічого. Як волонтери, ризикуючи життям, везли їжу й воду в найбільш небезпечні локації, Як медики під обстрілами залишалися на робочих місцях і рятували життя іншим, ризикуючи своїм.

Кожен день ставав новим викликом, але ніхто не здавався.

Моє серце крається від втрат серед наших захисників. Це безмежна любов і відданість – рятувати інших, залишивши вдома своїх. Заслуговує на велику повагу робота пожежників, медиків, поліціянтів, які рятували життя містян в умовах постійної небезпеки.

Багато із них загинули, залишивши по собі не лише пам'ять, а й приклад величезної самопожертви й людяності.

Нестерпно бачити, коли діти приходять до могил своїх батьків, приносять квіти, маленькими ручками вкладаючи їх на холодний камінь. Нестерпно бачити батьків на могилах дітей. Нестерпно бачити випускників на руїнах шкіл.

Нестерпно розуміти, що твій дім живе лише на світлинах у дивом врятованому телефоні. Нестерпно боляче від того, що нічого вже не буде, як раніше. І це нестерпно.

Тисяча днів війни – це тисяча днів болю, втрат і страху. Однак, для мене це й тисяча днів мужності, героїзму й надії. Тисяча днів підтримки, єдності та єднання, естафета людяності, гарячий ланцюг рук підтримки, тепло сердець, радих ділитися домом і їжею. Тисяча днів, які зробили мене сильнішою, хоч і вразливою, уважнішою, до тих, хто поряд, чутливішою до людського болю, толерантнішою до способу життя інших, гордою за людей своєї країни,

Тисяча днів війни – це дні боротьби, це дні віри, бо саме вони є нашою наймогутнішою зброєю.

Покровськ, я неодмінно повернуся, бо ти був містом мого дитинства, а тепер ти – місто моєї боротьби і стійкості, межа, за якою неодмінно має стояти мій Дім, моя Любов, мої Люди.