Воробей Софія, 9 клас, Андріївський ліцей №1 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кулик Олександра Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна!... Багато чула та бачила фільмів про війну, розуміла, що це велике лихо як для всієї країни, так і окремої людини. І ось -24 лютого 2022 року. Ця дата різко змінила життя всіх українців та моєї родини зокрема.

Спочатку було неусвідомлення, нерозуміння ситуації: що робити, як таке могло статися?

Ще тиждень  ми були вдома, в селищі Донець. Майже кожного вечора ми ходили у ліцей № 2 у сховище на ночівлю. Звісно, там було  холодно.  Холодно і страшно. Вибухи було чутно і там. Людей  було багато. Емоції незрозумілі. Цей тиждень  провели як увісні. “ Як жити далі і що робити? “ - це питання бентежило всіх.

Ми почали хворіти, бо сховище було вологим і далі ночувати там вже було несила. Почалися “прильоти” по школах і лікарнях,  тому було прийняте рішення більше не ходити до сховища.

Це все змусило нас задуматися над виїздом за кордон. Далі був страх від розуміння необхідності покинути свою домівку, країну, бабусю,рідних,  які не хотіли та й не могли залишити рідний дім, своїх домашніх улюбленців. 

Сльози розставання, біль : чи побачимось, чи зустрінемось?! Дорога була важкою. Залізничний міст було підірвано і вибиратися із Донця треба було в об'їзд.

Їхали  ми три дні і три ночі. Іноді забувалося, який зараз день і час. Страшенні затори на дорогах. Дуже хотілось гарячого супу і додому,  в своє тепле ліжко. Але ми їхали...

Наша перша тиха ніч була у Польщі, у місті Кракові. Втома брала своє. Я проспала майже 18 годин. А прокинувшись, спочатку не могла зрозуміти: де я? Стан збентежений. Ніби я знаходжусь у безпеці, але все чуже... Місто, люди, магазини, дороги - все....

Я ніколи не думала, що буду так сильно сумувати за  з Україною, за близькими і друзями. І шукати в кожному  місці  кольори свого прапору.

В Польщі ми пробули недовго і полетіли в Йорданію.За час перебування за кордоном, я намагалась знайти віддушину хоч в чомусь. Батьки організовували екскурсії місцями Йорданії. Навколо лунала арабська мова, наших співвітчизників ми майже не зустрічали, а якщо чули українську мову, то не можливо передати емоції, які ми відчували.

Не тільки мова, а й менталітет людей, релігія, спосіб  життя, цінності  - відрізнялось все.

Але йорданці такі ж патріоти своєї країни, як і українці.  Згодом я звикла і навіть полюбила цю країну. Було складно, але мої батьки мене підтримували,розраджували.

Так склалися обставини, що необхідно було повернутися додому. Було радісно від цієї думки, та й водночас моторошно.

09.07.2024  23:40, аеропорт, Квін Алія Аман. Довгоочікуване повернення   додому. Кордон, Молдова - Україна...Синьо-жовтий прапор...Емоції щастя через край!

Україна зустріла нас вибухом в Одесі. Після безпечних йорданських ночей було незвично знову чути звуки війни.  Розуміння небезпеки, страх і щастя від повернення на Батьківщину.  Але ми віримо в сили ЗСУ і Перемогу!