Кобзар Кароліна, 11 клас, Костянтинівське ЗЗСО  І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самсонова Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

А почалось усе двадцять четвертого лютого 2022 року... Ця дата закарбувалася в душі кожного українця назавжди. Я прокинулася та почула ці злощасні новини, але не могла повірити. Мені здавалося, що такого не може статися в наш час, що не може початися війна, сподівалася, що це помилка або сон. Але ні....

Цей день був сірим, було страшно та незрозуміло. Ми тоді ще сподівалися, що ця війна “на кілька днів”.

Коли я почула перший вибух, в мене була справжня паніка, в голові були картинки, що на місто вже наступають. Зараз же подібні вибухи здаються тихими.

Коли ситуація почала загострюватися, ми вирішили евакуюватися, іншими словами- їхати в нікуди.

Узяли маленьку сумку речей, бо думали, що поїдемо максимум на два місяці, та поїхали до Дніпра. Уже в Дніпрі почали шукати, куди б нам податися. Та тут нам дуже пощастило. Доля привела у село Придніпровське, неподалік Нікополя. Там нас заселили у приміщення дитячого садочка, де в нас була окрема двокімнатна група, безкоштовне харчування, де нас забезпечили усіма необхідними речами.

Часто привозили” гуманітарку” з-за кордону, різні солодощі. До нас ставилися дуже добре, ми навіть дивувалися, що так може бути.

Голова сільради робив для нас усе. Навіть коли пропала моя кішка, він зробив оголошення по селу (кішку знайшли). У цьому селі ми допомагали плести сітки для воєнних .А я навіть вперше попрацювала на упаковці сиру. Ми раділи, бо нам дуже пощастило.

Але не може все бути так добре... Оскільки це село знаходилося через берег від окупованого Енергодару, почалися досить сильні обстріли.

Спочатку гатили по самому місту Нікополю, але ми не панікували та сиділи на місці, були впевнені, що село омине лихо війни. Але ні.

Я досі пам'ятаю цю ніч, з десятого на одинадцяте серпня. Як завжди, почули виліт градів, але на цей раз він був не по Нікополю. Снаряди падали прямо біля нашого помешкання. Було дуже багато вибухів, дуже поряд, а сховатися нікуди. Ми усією сім'єю стояли у коридорі та молилися. Потім, коли трохи стихло, ми вирішили бігти...

У піжамах, без речей мчали по селу та сподівалися, що нас не приб'є.

Добігли до якось будинку, сховалися там у підвалі, а вибухи продовжувалися. Та врешті- решт пережили ми цю страшну ніч у чужому будинку. Звісно, після цього ми більше не хотіли перебувати в тому селі та через три дні виїхали до Кременчука. Саме тут я зараз і знаходжуся. У місті спокійно, але все одно після тої ночі залишився страх.

А ще часом дуже сумно, бо рідної домівки я не бачила вже 900 днів.