«Бабуся, мене поранило»

Литвинова Валентина Василівна:

Вранці, коли онук до школи йде, буває, стріляють. Він зараз гуляти майже не ходить. Із школи йде додому, з дому наступного дня до школи йде.

Сичовий Саша:

Коли сильно стріляють, я боюся. А коли трохи – ні.

У той день я поїхав в магазин купити насіння, потім заїхав до друга. Там, де церква. Там увесь час стріляють. Він пішов перевзуватися. А його брат молодший, йому сім років, залишився зі мною. Коли в мене куля потрапила, я впав. Я братові кричу, щоб він кликав свого брата Сергія. І мене на велосипеді відвезли додому.

Валентина Василівна:

Кричала, плакала, злякалася просто. Я не знала, куди йому влучило. Просто почула, що він сказав: «Бабуся, мене поранило». У яке місце, я не знала. Син вискочив, взяв його на руки. Одразу стала викликати швидку допомогу. Швидка хвилин через десять приїхала, забрали його до лікарні, надали там першу допомогу, поклали нас в лікарню.

Куля як би чиркнула по нозі. Добре, що у нього були штани спортивні. І вона влетіла в резиночку і застрягла. Ми її витягали. Пронесло. Зачепило трішки кістку.

Тижні три ми пролежали. А потім нам дали путівочку від Ріната Ахметова, і ми поїхали в Слов’янськ. Ми там пробули 21 день. Підлікувалися. На море їздили. Дуже дякуємо Рінату Ахметову за допомогу цю. Ми б самі не поїхали. Ми взагалі жодного разу не їздили ні в санаторії, нікуди. Нам там сподобалося.

Кожного дня ходили на озеро, плавали, розробляли ніжку. Зараз все добре.

Але він почав боятися, а раніше не боявся. Стріляли, а він все одно виходив на вулицю. Після цього випадку почав боятися. Тепер майже не гуляє. Після чотирьох годин взагалі виходити страшно, тому що ввечері починається перестрілка.

Якось увечері прилетіла до нас куля. Я була в кухні. Вийшла якраз із кімнати. Десь через тиждень в інше вікно влучило. Теж ми були вдома, але в залі сиділи. Паркан розбили. Приземлявся снаряд. У сусідки паркан весь побило, розбило коридор. Навпроти – сусіда вбило. Поливав квіти. Куля потрапила в газову трубу і зрикошетила. Людина померла.

Їхати не хочеться нікуди. Тому що все тут своє. Хто нас десь чекає? Дім є дім.

Усі жителі Авдіївки хочуть миру. Одного! Щоб перестали стріляти, щоб перестали боятися, нормально ходили вулицями. Мир, мир і ще раз мир!