«Батьки не витримали війни»

Живу в Трьохізбенці все життя, із самого народження. Раніше село процвітало. Було сільське господарство, ферми та свинарники. Садки, школи – все працювало. Магазини. Маршрутки ходили. Я працювала в обласній лікарні.

Почали по Луганську стріляти. Я там працювала й застала перших поранених. Ну, а потім вже почалося, що по селу стріляли.

Тут жили мої куми. До них в будинок прилетіло три снаряди. Дуже великі руйнування – і вікна посипалися, і стелі впали. Будинок не придатний до житла.

Коли впав снаряд, вони прийшли до нас, жили у нас у кухні місяць або півтора. Зрештою поїхали до батьків на Калауз.

У селі багато таких руйнувань. Є будинки, у яких навіть фундаменту немає.

У сусідів вікна повилітали – теж влучали туди снаряди. У нас влучив снаряд, де газова труба. Тут все повилітало, і в кухні повилітали вікна.

Війна – це дуже погано, тому що стріляють, бабахає, пошкоджується, ламається.

Я ночами не спала. Почую стрілянину – все, у мене вже серце вискакує. Я вже не засну. І сидиш постійно напоготові, постійно одягнений. Жарко – роздягнувся, поклав біля ліжка. Трохи де що – одразу підскакуєш, починаєш одягатися. Без світла, без нічого починаєш одягатися. І мої діти знають, що якщо роздягатися, то треба поруч речі класти. Хіба мало що – одразу підскакувати. Трохи десь бахнули – він уже прибігає: «Там, мамо, стріляють». Все, сидить уже поруч або лягає зі мною спати, тому що боїться.

У погребі сиділи. Світла не було, зв’язку не було, нічого не було. Топили піч, запалювали свічки. Гріли воду на грубці, прали, варили їсти на грубці.

Ми сиділи й чекали, поки перестануть бомбити. І добу, і дві сиділи в погребі. Без світла, без нічого, зі свічками. Діти розуміли, сиділи тихо, смирно. Сіли, притулилися одне до одного.

Під час війни в тата був серцевий напад. Потім мама померла. У неї був інсульт. Напевно, на цьому тлі, що бахають. Переживала і за татком горювала.

Ось і не витримали, пішли, щоб не бачити цього всього. Тому що дуже страшно, дуже важко.

Бракує моральної підтримки. Чоловік далеко. Батьків втратила, брата втратила. Із двома дітками важко самій, фізично і морально дуже важко. Тому що немає жодної підтримки.

Фінансові труднощі. Бракує прожити на «дитячі» гроші. Дітей треба одягати, взувати, годувати. Вони просять що-небудь смачненьке. Навіть бувало, що діти хворіють, а у мене немає грошей купити ліки.                     

Ремонт не можу зробити, бо немає фінансів і нікому робити. У кого є можливість, знайшли роботу в Айдарі або Лисичанську, їздять. Але дорога важка, довго їхати і дорого. А хто не знайшов, так вдома і сидить. Раніше були базари, з городів можна було щось брати. А зараз, якщо виростиш, то там за копійки, навіть на буханку хліба не уторгуєш.

Велике спасибі Рінату Ахметову за те, що він допомагає і не кидає людей Донбасу – Луганської та Донецької області. Дуже важлива його підтримка з продуктовими наборами. Він входить у стан людей і дорослих, і дітей. Багато медичної допомоги він надав. Великої душі людина.

Надія є, що все налагодиться, закінчиться. З’явиться робота. Буде мирне життя, без ніяких обстрілів. Хочеться, щоб все налагодилося, не було війни, це найголовніше. Щоб всі були живі-здорові, не стріляли.