Олексій працював водієм автовишки, у вільний час ходив на риболовлю чи стадіон, щоб підтримати улюблену команду. Життя текло розмірено, поки в Горлівці не прозвучали перші вибухи. У перші хвилини його пробрав страх за сім’ю, тому через два тижні активних обстрілів він постарався відправити близьких на мирну територію, а потім виїхав і сам.

До війни з дружиною і донькою я жив у Горлівці, де працював водієм автовишки АГП-22 на ПрАТ «Горлівськтепломережа». Життя було розмірене та впорядковане. Крім роботи було ще хобі – риболовля. Не обходилося і без цікавого проведення часу з рідними та друзями. Особливим місцем натхнення був стадіон «Шахтар», але війна внесла свої корективи.

Назавжди мені запам’ятався липень 2014 року. В один із теплих літніх днів замість будильника мене з ріднею розбудили страшні звуки обстрілів. Спочатку гриміло на околиці міста, а пізніше вже в самому населеному пункті.

Таке випробувати не побажаю нікому. Я зразу сторопів, а пізніше прийшло відчуття безвиході та пробрав страх за близьких і сім’ю. Безконтрольні обстріли Горлівки здавалися нескінченними. Через два тижні відправив дружину й дочку до родичів у Дніпро, а сам до них приїхав за місяць. Звідти із сім’єю переїхали до Кривого Рогу.

Часи були важкі, коли війну, особливо дитині, довелося побачити на власні очі та коли шукали місце помешкання та спосіб заробити на життя.

Але завжди поруч були ті, кому небайдужа доля переселенця. Це товариші та просто хороші люди. Неодноразово із сім’єю отримував гуманітарну допомогу від благодійної організації «Фонд Ріната Ахметова». Нам видавали грошові сертифікати на покупку продуктів і предметів побуту. Тоді така суттєва матеріальна підтримка була вчасна. До того, зону АТО ми залишали на громадському транспорті з правом безкоштовного проїзду до пункту призначення. За все це – наша велика подяка.

Спочатку було складно, довелося шукати квартиру й роботу, змінивши не одне місце. За порадою друзів, я влаштувався на Центральний гірничо-збагачувальний комбінат, в автотранспортний цех. Тут швидко й міцно влився в колектив і вже чотири роки працюю машиністом автокрана.

Сьогодні назавжди хочеться забути про війну, як про страшний сон. Я сім років мрію, щоб швидше настав мир.