«Бігла в підвал і про своїх дітей думала, раптом їх більше не побачу»

Як зустріч із війною в мене почалася? Я встала на роботу, а снаряди почали вже летіти. Я стала дітей у школу будити. У мене як би невіра була, думала, припинять. Чекаємо, що вщухнуть. А снаряди все падають. І я зателефонувала вчительці, сказала: «Діти залишаються вдома, тому що неможливо під обстрілами вести». Зателефонувала на роботу, що я не прийду. Почалося так.

Діти перестали в школу ходити, а я на роботу все одно висувалася своїм ходом. По греблі пішки під час війни... Вранці збиралася і по греблі йшла під снарядами, лежала, іноді падала у воду. Снаряди падали. Я трималася за роботу.

У лікарні працювала. Це було випробування. Дуже важко було дивитися на хворих, як вони стогнуть, як ми їх евакуювали в підвали. На бабусь, дідусів. Дуже важко... Як почали бомбити – розбомбили «інфекцію», влучили до нас у хірургію. Я не думала, що в нашу будівлю влучать. Але влучило.

Я кричала, впала на підлогу, навкарачки повзла – з четвертого поверху не пам’ятаю, як бігла до підвалу, тому що я думала про своїх дітей. Що у мене вдома двоє дітей, і як я їх не побачу.

Нам діватися нікуди. Куди нам їхати? Виживаємо потихеньку з дітьми. Важко жити. Виїжджати – треба гроші, а у нас немає на що.

Синові в листопаді стало дуже погано, у нього температура піднялася висока. Я почала викликати швидку. Розгубилася. Рятувати треба. У швидку додзвонитися. Швидка сказала: «Зараз виїдемо». Але поки вона виїхала, я вже йому сама укол зробила, надала допомогу. Я працювала в лікарні, знаю, які уколи колоти при симптомах, коли трусить.

Потім приїхала швидка, ми дочекалися її. Відвезли нас у Бахмут. Їхали дуже важко. Дороги там убиті, я думала, мені погано стане. Мене знудило. Сина ми довезли туди. Я думала, його покладуть у відділення. Але там на нас дивляться: «Ви з Миронівки, чого ви приїхали?» Я кажу: «У сина температура дуже висока». Вони сказали: «Нічого страшного, їдьте додому». Так, температура потім зійшла. Але мене вражає: чому нас не поклали? Це дитина, це в ніч. Ми о третій годині ночі назад приїхали з ним.

Багато в чому собі відмовляємо. Дякую Богу, що нам дає «гуманітарку» Рінат Ахметов. Я одинока мати, і мені дають допомогу. І в церкві нам ще теж служителі жертвують. І у нас свій город.

Діти радують. Діти – це щастя. Просто в дітей яке життя? Хочеться їм кращого, щоб не так вони жили, як ми. Щоб вони не бачили війни, хвороб, сумних людей, які плачуть, що нема за що жити і пенсія маленька.

Сподіваюся на краще. Може, війни не буде. Може, лікарні відкриють, може, робота буде. Траса відкриється. Артемівськ, Дебальцеве. Щоб люди всі возз’єдналися. Дітей налаштовувати не на війну, а на краще життя, на мир, на любов, на дружбу.