Ганна Сергіївна з родиною вже вдруге у житті вимушено покинули своє житло. Побачивши фото свого розграбованого будинку, вони були вражені, що це зробили добрі знайомі 

Взагалі ми з Макіївки Донецької області. Коли росіяни захопили нашу територію, переселилися спочатку на захід України. Потім чоловіка перевели по роботі в Маріуполь. Ми там жили, працювали, я відкрила свій бізнес – магазинчик дитячого одягу, батьки придбали будинок. А 24 лютого знову нас вигнали з дому. Мені 35 років. У Маріуполі ми втратили все, що мали. Вдруге.

Вночі я почула вибухи. Очікувався напад росії, але ми не вірили до кінця. Одразу виїхали. Думали, що повернемося через кілька днів. Я нічого не взяла з речей, забрала тільки собачку маленьку. Ми виїхали до Запоріжжя і більше додому не повернулися. 

Нам стали телефонувати знайомі й казати, що почався наступ. Тоді вже ми почали телефонувати своїм знайомим, щоб виїжджали з Маріуполя. Люди буквально за годину-півтори збиралися та їхали: хтось - до нас, а комусь ми допомогли знайти квартиру. Був страх і повна розгубленість. Ми знову стали безхатченками.

Сусіди, бабусі й дідусі, які там залишилися, надіслали фото мого будинку. Мародери винесли звідти все. Там розбитий дах. Шокувала загибель знайомих людей. Війна – це жах. Страшно дізнаватися, як людей катували. Був страх того, що росіяни прийдуть і сюди.

Дякуємо Фонду ЯМаріуполь за те, що добре нам допомагає - від кави до прийому психолога. Довідка переселенця в мене є з 2014 року, і держава нас виплатами підтримує. Розповідаю про цю допомогу людям, які залишилися на окупованих територіях, щоб спонукати їх виїхати. 

Нам уже втретє потрібно починати життя з нуля. Бізнес згорів, хата розбита, розграбована. А найприкріше, що це зробили знайомі. Сусіди намагалися якось уберегти те, що там залишилося, а знайомий приїхав і сказав, що я йому дозволила забрати речі, хоча я такого дозволу не давала. А потім в інстаграмі вони постили фото в моєму одязі, мої меблі у них стояли. Це теж був неабиякий удар для нас… А коли я зателефонувала й спитала, як вони могли таке зробити, мені відповіли: «Краще ми будемо цим користуватися, ніж безхатьки з району». 

Тримаємося якось, заспокоюємо себе, що зможемо повернутися та все відбудувати, що нас держава не покине.

У нас є друзі, які проживають у місті Трускавці з 2014 року. І коли я приїхала в Запоріжжя, тут була не зовсім зрозуміла ситуація. Чоловік сказав, що треба їхати на захід. Мені ці друзі зателефонували, і ми п’ять місяців жили в них із дитиною, нас підтримували. 

Сподіваюсь, що після перемоги усе буде ще краще. Так я заспокоюю себе. Слава Богу, що живі, а решту можна заробити, аби було здоров’я. Дякую Богу, що виїхали вчасно з дитиною, що мої батьки живі. Ми тримаємося, сподіваємося на краще, не падаємо духом.