Черкова Наталія, Херсонська загальноосвітня школа №41

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сіренченко Ольга Іванівна

«Війна. Моя історія»

Я всі свої 14 років жила в неймовірно гарному місті Херсон. Тут я народилась, виросла, пройшли всі найважливіші моменти життя кожної дитини.

Але все змінила одна жахлива дата 24 лютого 2022 року. 23 числа обговорювали з татом нашу щорічну поїзду до бабусі в село, мали їхати 26 лютого, але і в зазначену дату ми нікуди не поїхали, не через тиждень і не через місяць.

Моє двадцять четверте лютого почалось у 06:30 ранку. Я прокинулась від вже увімкнутого світла в моїй кімнаті й слів сестри…Прокидайся, збери теплі речі…почалась війна. В моїй голові це все просто не могло вкластись. Вчора ж усе було добре. В мить вставши з ліжка взяла теплі речі пішла до зали нашої квартири. Сестра тоді йшла у магазин й банкомат, вже тоді були шалені черги, всім зносило голову від паніки й не розуміння, що може статись через годину.

Перший тиждень повномасштабного вторгнення ми відчули, що це таке просинатись у 8 ранку від вибухів й криків родини( хутко в коридор), боятись підійти до вікон, лягати спати в одязі, бо хто його зна, що буде вночі. Напевно, за все своє життя я стільки не дивилась новин, як тоді.

Бої на антонівському мосту ми чули постійно. А потім жахливе слово «окупація». Я була у Херсоні увесь цей час.

В кінці березня почала допомагати родичам у їх продуктовому магазині. Так у 13 років я важила крупи з великих мішків, а потім стояла за прилавком. На початку літа змогла відновити заняття з танців у одній з місцевих студій, бо тренер не виїхала. Як вона казала я не можу полишити свою роботу і своїх дітей. Поєднуючи роботу й тренування так і пройшло моє літо в окупації.

Вересень. Дистанційне навчання у рідній 41 школі. Те відчуття коли сидиш пишеш домашню роботу й на рефлексі коли чуєш вибух вибігаєш у коридор. Так і жили. Як то кажуть люди звикають до всього. Сумки зібрані ще 24 лютого вже сильно не напрягали, наче все так і повинно бути. Тільки речі змінювали з теплих на літні. А коли йшовши по вулиці бачиш як люди вже не звертають уваги на вибухи. Це лякало….

Ситуація яка мене налякала більш за все. Четверта година вечора за графіком прогулянка з моєю собакою. Вийшла з під’їзду, все спокійно, але тільки повернула голову назад…Побачила, що прямо на мене біжать люди з автоматами. Їх було багато, людей 10 точно. З викриками «Окружаем». На мою думку, якби на одну хвилину більше залишилась стояти біля під’їзду, не зрозуміло, що би зі мною було. І так 2 години гуляла по району, бо не могла елементарно потрапити до під’їзду. Просто не пускали.

10 листопада вимушена виїхати у село до бабусі. Три дні без світла, води, електроенергії у місті були не можливими, це було складне рішення…дуже. Ті 3 місяці у селі на лівому березі Херсонської області, як довгий страшний сон. Тиждень мене батьки не випускали на вулицю, бо боялись. Чисельність російських солдат була у два рази більша, за людей які там проживали. Після чергової ротації й після того як солдат виселили з місцевого клубу…Нарешті отримую дозвіл на вихід з квартири в селі. Таким чином познайомилась з місцевими підлітками, які не були підвладні російській пропаганді. Бо там люди були поділені на два табори. Одні мовчки чекали Україну, а інші відкрито казали, що тепер жити стало краще. Нехай би вони краще більше мовчали.

Новий рік у селищі був найжахливіший. 00:00 початок 2023 року. І рівно в цей час починається повна жесть. Стрілянина з автоматів, мінометні черги й просто нескінчена черга з стрілянини й вибухів. Це так вони відмічали новий рік, а ми лежали на підлозі й боялись підвестись на ноги. В ту ніч я заснула о 4 ранку.

Ну і тут нарешті ми наважились виїхати у Польщу. 18 лютого 2023 року, субота. 9 ранку ми вже на трасі, яка веде до КПП Армянськ. Чекаємо автобус перевізника. Досить швидко проходимо кордон з Кримом. А далі довгі 4 доби дороги. Найважче це пройти кордон росія – Латвія. Просто витримати це емоцій й фізично. Я вважаю мене дійсно з мамою хтось захищав увесь цей час. Нас не викликали на їх так би мовити співбесіду з максимально недоречними питаннями. На тому перетині кордонів ми провели довгі годин з шість.

Наразі я вже більше півроку як у Польщі. У мальовничому місті Познань. Але ж мені все не те, я хочу додому в рідний хоч і під постійними обстрілами, небезпечний, але мій Херсон. Ми херсонці показали справжню міць, мужність й стійкість перед ворогом і його провокаціями.

Слава Україні! Переможемо, бо ми можемо. Правда за нашою країною.