Тютюнник Віталій, 10 клас, Бочечківський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Бочечківської сільської ради Конотопського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мохнушко Галина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пізній вечір… Сон намагається відібрати у мене думки про плани на завтра, але голос диктора по телебаченню знову заселяє в мене страх, нагадавши про те, що сьогодні  рівно1000 днів російського вторгнення на нашу землю, 1000 днів героїчного протистояння наших воїнів…Дрімота поступово відступає, і в моїй пам’яті з’являються спогади про той  фатальний ранок 24 лютого.  Моя родина прокинулася о п’ятій ранку від гучних вибухів, які пролунали десь недалеко, що аж шибки заторохкотіли. І вже через годину я дізнався про те, що наші «брати-визволителі» військовою технікою і своїми «брудними бєрцами» плюндрували нашу землю.

Уже опівдні вони зухвало, як господарі, роз’їжджали вулицями нашого села, демонструючи свою «високу культуру»...Із сусідньої вулиці із двоповерхового будинку виселили людей, хто в чому був, де організували свій штаб.

За допомогою БТР зірвали двері маленької крамнички і винесли весь товар. Розважаючись, зрівняли із землею автобусну зупинку. А на вечір селом прокотилася сумна новина про поранену жіночку, яка намагалася загнати худобу у хлів. Але найстрашніше було вночі. Замасковані вікна так, щоб жоден промінчик світла не видавав присутність людей у будинку. Несподіваний артобстріл усю родину змусив спуститись у підвал, узявши із собою найнеобхідніше…

Через декілька днів ворожа техніка почала залишати наше село.

Варварське військо ордою пройшло по всій Україні, зчинивши безліч невиправданих жорстоких злочинів, від яких кров холоне в жилах. У моєму серці поселилися страх, тривога. зневіра… Коли я вперше вийшов  із дому на вулицю, щоб купити хліба в іншій уцілілій крамниці,  на мене знову чекала несподіванка: полиці в магазині, які до цього були переповнені різним крамом , зовсім спорожніли, і тільки цінники і наклейки нагадували про нього. Біля крамниці зібралося багато людей, які з нетерпінням чекали на машину з хлібом, щоб не прогавити і взяти якомога більше буханців, «бо хто знає, що буде завтра».

І розпочалися сірі будні розпачу, страху й невпевненості в завтрашньому дні…

На превелике щастя розпочалося навчання у школі, хоч і дистанційно, але спілкування з однокласниками та вчителями вносило свої корективи в сірі будні. Це була можливість хоч на деякий час внести у своє життя позитив…

Поступово сон здолав мій страх і спогади… Дрімота на вушко нашіптувала про віру в краще.

Я засинав з думкою про те, що, як і у казках Шахерезади, добро завжди перемагає зло, що завтра я прокинуся і почую чудову звістку від диктора телебачення про те, що війна скінчилася…І наступну ніч я буду засинати не під звуки майже постійної сирени, а під мелодію своєї улюбленої пісні з вірою у завтрашній день і мріями про майбутнє. Я буду щасливим тоді, коли в Україні закінчиться війна, бо велике щастя жити в своєму домі…у спокої… у мирі.