Марія Білик | Покровськ

"Бомбили нас: на даху шифер увесь побили"

У шелтері для маломобільних та літніх переселенців у Дніпрі від початку повномасштабного вторгнення Росії допомогли тисячам людей. Хтось пробув у прихистку лише кілька днів, доки йому допомагали відновити документи й оформити «переселенські». Хтось – кілька місяців, бо потребував належного догляду, консультацій медиків чи операцій. Далі людей переправляють до безпечніших місць у центрі та на заході країни, а подекуди – і за кордон. Матеріал Радіо Свобода.

Марія Білик

Цього разу потягом з Покровська прибули двоє жінок. Марії Білик – 87. Вона з Ярової, Краматорського району. Через її рідне селище проходить залізниця, де жінка пропрацювала понад 35 років свого життя. Зараз населений пункт – під постійними обстрілами.

В машині евакуаційників

"Бомбили нас, дах, шифер увесь побили, а дощі пішли – даху немає, стеля впала", - розповіла Марія Білик.

Полуниця – це перше, про що починає говорити Марія, щойно сівши до евакуаційної машини. Вона згадує, які врожаї ягід збирала в себе вдома, на обійсті, як до останнього, попри вік і хвороби доглядала город та домашнє господарство. Її будинок – розбитий.

«Усе було. Город 15 соток, полуницею займалася, дерева: яблуні, груші. Кухня, гараж, хата. Одне – машини не було. Хазяйство тримали: поросят, кролів, поки здоров’я було, – розказує зі сльозами Марія. – Бомбили нас, дах, шифер увесь побили, а дощі пішли – даху немає, стеля впала в усій хаті. Жити там не можна, чого мене й забрали. Удома в мене все: і килими, і доріжки, і два телевізори, швейна машинка. Я все бачила, а потім два інсульти перенесла. Оце в чому вдіта – оце і є». Жінка – самотня. Вона з багатодітної родини, але всі п'ятеро її братів та сестер уже померли. Помер молодим і один з її синів, а з другим вона, каже, стосунків не підтримує. Останнім часом жила під опікою сусідів.

Речі Марії та ще однієї жінки помістилися в кілька торб

«Знайома Саша мене підтримувала, допомагала мені. В Яровій хати побиті, люди повиїжджали, куди могли, пограбування почалися. Хто що міг – вивіз. А я – нічого, документи тільки. Онука згодом обіцяла забрати, тільки в неї двоє діток, у Лиманському районі. Якщо трохи утихомириться там. Надіюся», – додає переселенка.

Лагідна підбадьорлива розмова, впевнені рухи, делікатне пересаджування з машини в крісло колісне, і далі – в прихисток, на поселення.

Команда евакуаторів «Схід SOS» не вперше робить свою справу. У шелтері підопічних передають з рук в руки персоналу, розповідають про потреби й хвороби прибулих, стежать, щоб не загубилися їхні документи, речі, ліки.