Ольга Валеріївна під час окупації виїжджала з рідного села разом із дітьми, щоб врятувати їх

Мені 38 років, в мене є син і донька, 15 і 13 років. Чоловік наразі захищає нас.  Живемо ми в звичайному селі, яке потрапило під окупацію ще в березні місяці, а у жовтні нас звільнили. 

На даний момент я працюю за програмою Президента: допомагаємо людям розбирати завали. До війни працювала директором сільського будинку культури, який наразі зруйнований. Чоловік раніше працював охоронником на сонячних батареях в сусідньому селі. Він залишався під час окупації вдома, а ми з дітьми виїжджали в Миколаївську область, щоб тримати ближче зв'язок і бути ближче додому. 

Чоловік весь час пробув в окупації, трошки допомагали нашим військовим - передавав деяку інформацію, яку знав.  

Під час окупації в наше село заїхала російська техніка: близько 150 одиниць БТРів та «Уралів», завантажених боєприпасами настільки, що ми в хаті відчували, як від гулу машин трусилися і стіни, і меблі, і все, що було в хаті. Це був такий страх! На той час я була сама з дітьми вдома і ми на це все дивилися з вікна.  

Потім кожного ранку впродовж півтора місяця можна було звіряти часи, коли вони їхали колоною кожного ранку - БТРи і «Урали» загружені БК. Вони возили на передову боєприпаси. 

А коли їхали по дорозі, то дула з БТРів направляли на хати, на вікна, на людей.  Ми переважно не виходили з хати. Тільки перебіжками: то води наточити, то поуправлятися з хозяйством, тому що ми сільські люди.  

Тоді всі боялися виходити з хати, по селу взагалі ніхто ніде не ходив. А хто ходив, того заставляли білі ганчірки чіпляти на руки й на ноги. Але це було вже не життя, це був страх. 

Періодично ми чули, що десь щось гупає. Для нас це було дуже незвично. Ми спали одягнені, милися вдень, їли, що залишилось, бо запасів наперед не робили. На той момент навіть їсти не хотілось.

Я собі не дозволяла плакати або падати в розпач, тому що на мене дивились двоє дітей, і питали: «Мамо, а що далі?»  У мене завжди для них була відповідь, яка їх трішки втішала. 

Ну а потім вже стало ще більше нестерпніше почали люди виїжджати, все ближче гупало. Заїжджали і такі, що і грабували і ґвалтували. Я боялась за дітей, а чоловік навідріз відмовився їхати, тому що він ще їздив на роботу і йому ще платили зарплату. 

Я з дітьми переїжджала до міста Новий Буг до своєї знайомої. Через тиждень до неї приїхали діти і внуки, тому що вони так само тікали. Тоді нас приютила сім'я, де ми жили, як вдома. Нас ніхто не ображав, нам співчували, але вони до кінця нас не розуміли. Я їм дякую за гостинність, за тепло і добро. 

Ми переможемо обов'язково в цій нелегкій безглуздій війні. Мені здається, що українська мова буде престижною, і кожен захоче її вивчити. Іноземці захочуть сюди приїхати і подивитися не на ті руїни, які нам залишив російський народ, а подивиться на відбудовану гарну країну. Вона була завжди квітуча, а буде ще краща. І я, як громадянка України, буду долучатися і робити все можливе, що від мене залежить, щоб допомогти нашій країні бути одною з найкращих в Європі.