«Була жизнь, а потiм в один момент все перечеркнуло»

Ми робили з чоловіком на фермі. Ніде не болів, ніде нічо. Здоровий такий дядько був. В ноябрі був обстріл сильний. А він їхав велосипедом, добирався, і возлє кладбища снайпер сидів. Він [чоловік] ото велосипедом їде, а снайпер отак стріляє. Додому приїхав – нічо, нормально. Я пішла в ночь, а він на другий день у перву [змiну] пішов. А в 12 часов дня мені подзвонили, що він умер… Просто піднявся, встал, шаг сделал, упав – і все… Прям на роботі.

Вот, кажется, не стріляють, да? От як шо-то не хватає. Не стріляють, значить, шо-то случиться. Так воно і єсть, то там взірветься, отак і живемо. Живемо у кредит, в етом магазіне дають у долг. Пенсію получим – несемо, даємо, і так ми витягуєм-протягуєм.

Ми робили з чоловіком на фермі. Ніде не болів, ніде нічо. Здоровий такий дядько був. В ноябрі був обстріл сильний. А він їхав велосипедом, добирався, і возлє кладбища снайпер сидів. Він [чоловік] ото велосипедом їде, а снайпер отак стріляє. Додому приїхав – нічо, нормально. Я пішла в ночь, а він на другий день у перву [змiну] пішов. А в 12 часов дня мені подзвонили, що він умер… Просто піднявся, встал, шаг сделал, упав – і все… Прям на роботі.

А в январі Восточний з утра розбили. Нас бліже к обіду. Я собиралась в ночь йти, около 12-ті такі взриви! Хата ходором ходе, стекла сипляться!.. Я сіла вот так.

Була жизнь, а потiм в один момент все перечеркнуло

Потом затихло-затихло… Я як вийшла – зразу кинулась, що хата розбита, вікон немає.

Глянула на сарай, а сарай ми строїли, думали, на пенсію підемо –[буде] все новеньке. Слажували ті копійки, щоб його построіть, шоб якесь хазяйство, якусь корову, яке-то шо… Кури розорвані, хто пригає, гуси… Там кишки висять, кухня розбита повністю, он тут бак, воно все от так упало, грубу вивалило, вікно те вилетіло… Двері розбило на мелкіе кусочки, і все. Я даже сама і грубу ложила, бо сюда ніхто не хотів іти...

І все то п’ять год, це каторга якась. Просто, понімаєте, якась була жизнь, була якась колотнеча, якийсь інтерес, яке-то шо-то, а потом усе вот так, в один момент перечеркнуло. Понімаєте?!

За якісь два місяці – все, не стало нічого!

Вот, кажется, не стріляють, да? От як шо-то не хватає. Не стріляють, значить, шо-то случиться. Так воно і єсть, то там взірветься, отак і живемо. Живемо у кредит, в етом магазіне дають у долг. Пенсію получим – несемо, даємо, і так ми витягуєм-протягуєм.

Спасібо Ринату Леонидовичу, за ету гуманитарку, в основном с продуктами сложності у нас. Ждем його всігда, як Бога, як находка, понімаешь? Люди радуються цьому.

У нас почті одні пенсіонери, у каждого маленька пенсія, а такі ціни… Шо ти можеш купить на них?! Вот у меня 1630 гривень, як на неї можна вижить?!

Мені надо було і топліво купять, і лікарство якесь, а прокормиться?!

І каждий жде, каждий: я не чула, когда буде давать, а ти не чула? І от, понімаешь, люди ждуть цього. Спасібо йому, дай Бог здоров’я. Без нього ніяк не вижили б, потому шо він нікому не отказує, молодець!

Ото я б пожелала, шоб трошки пенсіонери наші пожили, хоть чуть-чуть…