Дуже складно уявити, що сталося з Донбасом з моменту появи «Донецької народної республіки». Спершу була надія, що все, що відбувається, скоро закінчиться і ми повернемося до нормального життя. Але, на жаль, цього не сталося.

Я пам'ятаю, як під вікнами суду, де я працювала, пролунали автоматні черги. Мене охопила паніка та страх. Керівництво суду попросило зберігати спокій і перечекати обстріл. Увечері нам повідомили, щоб ми залишалися вдома до особливого розпорядження. 

У місті панували напруга та страх. Були захоплені районні та обласні адміністрації міста, споруджувалися блокпости.

Першим дзвіночком неминучої небезпеки став вибух. Здавалося, він прогримів зовсім поруч. Усі вікна в будинку відчинилися навстіж. Вибух був настільки сильним, що почуття самозбереження змусило нас з чоловіком терміново збирати всі мінімально необхідні речі й негайно покинути місто.

Спершу, оселившись у місті Маріуполі, сподівалися, що конфлікт швидко закінчиться, і ми скоро повернемося додому.

Час минав, а війна тривала, й одяг, який ми змогли зібрати перед від'їздом, вже не підходив за сезоном. Ми вирішили повернутися додому під час перемир'я між сторонами.

Словами не переказати, що сталося за такий короткий час з моїм рідним містом. Обстріляні будинки, школи, давно не прибирали вулиці. Страх в очах людей. Покинуті господарями тварини пошукають їжі та притулку.

Близькі та знайомі розповідали нам про те, що їм випало пережити за це коротке літо. Було дуже страшно виходити на вулицю за покупками. Кожні день і ніч були обстріли з важких гармат. Доводилося спускатися в підвал в надії перечекати цей кошмар. 

У жовтні 2014 року обстріли все ще не припинялися. Щосекунди життю загрожувала небезпека. Надії, що війна скоро закінчиться, уже не залишалося, і ми з чоловіком вирішили знову переїхати до Маріуполя.

Після переїзду було дуже важко налагодити побут і знайти постійну роботу. Нам довелося пристосовуватися до обставин, що склалися, шукати житло й нову роботу.

Згодом нам вдалося знайти гідну роботу й познайомитися з добрими людьми, з якими я зараз працюю та проводжу вільний час.

На цей момент у нас з чоловіком є дім, робота, нові друзі, але залишилося непереборне бажання побачити своє рідне місто вільним, своїх родичів щасливими та забути про війну, яка торкнулася нашого життя.