Бутко Микола, 10 клас, Шполянський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабенко Тетяна Олександрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – найстрашніше слово, яке я коли-небудь чув. Вона приносить страх, біль і розруху у кожну родину. Кожного ранку я прокидаюся і мрію, щоб минулий рік виявився лише страшним сном. З кінця лютого 2022 року життя безперечно кожного українця кардинально змінилося. Кожен з нас, незалежно від місця проживання, чув вибухи, сирени, бачив наслідки війни, бачив сльози та відчай. 

Ми втрачаємо наших близьких, друзів та домівки. Ми живемо в постійному страху та тривозі, боячись за власні життя. Жодна людина не заслуговує на це.

Ще в 2014 році українці зрозуміли, що таке війна. Ще тоді народ відчув її підступний, холодний подих. Наша родина допомагала добровольцям всіма способами, та й кілька членів родини пішли в АТО захищати рідну землю. Але поступово люди навкруги стали забувати про війну: «Вона ж десь там, на сході, нас це не стосується». А з 2022 року це почало стосуватись усіх.

Того ранку мене розбудив дзвінок від мами: «Сину, почалася війна. Не переживай, позачиняй вікна й двері, ми з татом скоро приїдемо».

Тоді мама працювала в нічну зміну фельдшером швидкої допомоги, а тато поїхав до неї, щоб забрати. Як тільки я почув слово «війна», мене охопив холодний піт, одразу майнула думка: «Як там дядько на фронті? Що з ним зараз?». Я схопився за телефон, який уже розривався від повідомлень однокласників та друзів. Всі панікували, були дезорієнтовані, адже війна завітала і до нас, в самий центр України. Було чути страшний рев літаків, свист ракет та звуки сирен. До вечора ми з сім’єю зібрали все найважливіше, перекрили газ та воду, й відправились у село до дідуся з бабусею. Ми нервово спостерігали за новинами, не знаючи, що нас чекає завтра.

Так пройшли перші місяці. Тривога, біль та страх стали буденністю. Та українці дивували весь світ своїм колективним опором ворогу.

Наша сім’я також допомагала війську: ми в’язали маскувальні сітки, передавали волонтерам необхідні продукти та матеріали. Але найбільше гартував нас усіх суспільний дух, жага до захисту Батьківщини. Звістки про успіх наших військових покращували становище не тільки фізичне, а й психічне. Люди почали відновлювати економіку, будувати новий бізнес, а найголовніше – вірити у мир та перемогу.

Минув рік. Невтішні новини з фронту продовжували з’являтись. Наша сім’я без упину допомагала війську фінансово, частину своїх заощаджень я також віддавав на численні збори.

Але тут сталося найгірше: мого тата мобілізували. Я, та й загалом уся родина були дуже засмучені. Відпустити рідну людину у саме пекло, де ні на хвилину не зупиняються обстріли, – це неймовірно важко. Та ми не похилили голови – усі наші кошти йшли на забезпечення тата усім необхідним: продуктами, формою, навіть різноманітною амуніцією.

Спочатку його відправили на навчання: там він за найкоротші терміни навчився всього потрібного. Та уже через півроку мій тато опинився на одному з найважчих напрямків фронту.

По три дні ми втрачали зв’язок з ним, кожного ранку я прокидався, не знаючи, де він і чи живий. Коли зв’язок з’являвся, тато розповідав нам усі жахи війни: як артилерійські обстріли не припиняються годинами, як чуєш гул дрона, і не знаючи, ворожий він чи наш, змушений ховатися по найближчих і найпримітивніших укриттях, як молишся, щоб снаряд не влучив у ваш бліндаж, як плачеш через смерть побратима, з яким ви ще вчора разом сміялись і жартували.

Це і є війна. Вона несе за собою нескінченний страх і жахіття. Це справжнє пекло на землі.

Наразі я можу сказати, що наш народ звик до війни. Сама фраза «звикнути до війни» – моторошна й дивна, але це так. Життя в тилу кардинально відрізняється від життя у прифронтових зонах. Тут люди святкують і веселяться, там – плачуть і бояться. Тут будують плани, там – примусово живуть одним днем. Звісно я зараз не про всіх: тут є люди, які переживають і допомагають тамтешнім жителям всим, чим можуть, стримуються й радіють неголосно, бо знають – там люди живуть інакше. Як каже народна мудрість: «Війна приємна тільки тим, хто не зазнав її». Наша родина продовжує допомагати війську та мирним жителям. Регулярно ми відправляємо татусю посилки з необхідним, підтримуємо його теплими словами й висловлюємо любов.

Для військових моральна підтримка – найголовніше. Вони потребують допомоги, бо інакше перемоги й миру нам не здобути.

Війна – це пекло. Жодна людина не заслуговує на неї. Вона ніколи не приносить нічого хорошого, це завжди смерть та розруха, страждання невинних жертв.  Саме тому потрібно спрямовувати всі сили на її закінчення. Як говорив Тарас Григорович Шевченко: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!»