Орішич Вероніка Володимирівна, 16 років, учениця 11-го класу Великоолександрівського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Загинайло Альона Геннадіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 року змінило моє життя, життя моєї родини та життя багатьох інших українців назавжди.

Вранці я, як і завжди, прокинулася збиратися до школи, але зрозуміла, що щось не те, коли побачила повідомлення від класного керівника у вайбері: в країні введено військовий стан та про початок дистанційного навчання, яке так і не почалося. Ми намагалися працювати, але під звуки вибухів це було неможливо. Ми з родиною почали збирати тривожну валізу та слухати вибухи, які були неподалік від нашого села у місті Волноваха. Тоді я ще не усвідомлювала, що почалася війна. Я не знала, що робити, як жити далі. Кожної хвилини я думала: "А якщо дійде до нашого села,що робити тоді?" Але згодом ці думки проходили тому, що поряд були люди, які не давали думати про це. Кожного дня ситуація ставала все гіршою. На вулиці почало їздити багато військової техніки, вибухи ставали все ближче та ближче, літали ракети. Через декілька днів почали стріляти від нас, і тоді я зрозуміла - почалася війна. Це було найгірше та найстрашніше усвідомлення ситуації за все моє життя.

Що я відчувала? В цей день я відчувала страх, нерозуміння, що відбувається навколо. Страх за себе, за свою родину, за свою країну і за кожну людину.

Я гадаю, що в цей день це відчував кожен українець, кожна освічена людина, кожна дитина. Кожен українець помістив все своє життя в один рюкзак, бо взяв з собою найдорожче - спогади про минуле мирне та тихе життя. Мене це теж не обійшло. З собою у маленький файлик я взяла декілька найдорожчих мені фото - це були фото моєї бабусі та моїх подруг, на жаль всі інші залишились там, вдома. За два тижні ми безліч раз спускалися до підвалу: було дуже холодно, страшно та моторошно. Кожного вечора ми повинні були дотримуватися світломаскування в будинку. Через декілька днів зник зв'язок, а потім і зникло світло. Ввечері ми відволікали себе як могли: грали в настільні ігри, малювали, згадували різні історії, сміялися і плакали.

Після початку повномасштабної війни в Україні життя моєї родини і моє змінилося кардинально. Ми почали жити одним днем. Неможливо було будувати ніяких планів, тому що кожен день починався та проходив по-різному. Ми не закінчили своє навчання, не провели своє дитинство та юність з найкращими емоціями. Моя родина і родини моїх сестер залишили свої домівки. Мої батьки до останньої миті не могли визначитись, що їм робити, як захистити себе та своїх дітей: їхати десь в спокійніше місце або залишитись і чекати поки все закінчиться. За порадою наших захисників, ми вирішили виїхати в більш безпечніше місце. Їхати з села було вирішено дуже швидко: за лічені хвилини ми зібрали всі необхідні речі, вирішили напрямок і рушили. Це було найшвидше рішення, прийняте моєю родиною. Після тижня поїздок ми все таки вирішили повернутися додому. Але, на жаль, ця спроба була невдалою. Ми були майже вдома, але попали під обстріл і були вимушені повернутися назад. Що тоді я відчувала? Ще більший страх, все моє життя пролетіло перед очима за пару хвилин. Після цього все змінилося. Моя сестричка, якій майже три рочки, спочатку не розуміла, що відбувається навкруги. З часом, коли чула десь гуркіт або вибухи говорила: «Мамо, бах!», і від цих слів завмирало серце. Маленька дитинка, яка б росла, пізнавала світ, вимушена відчувати та бачити це все, весь біль та жах. І так кожна дитина, кожна людина відчула біль, і фізичний, і моральний. З початку війни ми побачили, які люди назавжди, а які тимчасові. Ми почали цінувати час, цінувати життя.

Найбільше мене приголомшило те, що треба за маленьку мить часу залишити все і поїхати невідомо куди. Залишити свої спогади, свій будинок, в якому ти мешкав та радів життю, своє чи то місто, чи то село. Також мене приголомшило те, що за декілька секунд ти можеш залишитися без будинку і коли буде можливість повернутися - буде нікуди.

Що означає мир для мене сьогодні? По-перше, це безпека дітей та всього населення, безпека бути тим, ким хочеш у суспільстві. Ми це не забудемо. Навіть коли мирний договір буде підписано - війна нікуди не піде. Вона у головах, у спогадах, у страхах, у ранах...