Ми з чоловіком мешкали в селі Єлисеївка Бердянського району Запорізької області. Чоловік – пенсіонер. Я до війни працювала завідувачкою сільського Будинку культури.

Про початок війни дізналися від доньки. Вона розповіла про обстріли Бердянська. Було влучання в училище, в якому навчався внук. Він у той час жив у гуртожитку. 

Аптек у селі не було. Раніше ми їздили по ліки в Бердянськ або Приморськ, а під час війни це стало неможливо. У перші дні в магазинах все розкупили. Згодом відновилося постачання продуктів. У селі є пекарня, яка весь час забезпечувала нас хлібом. 

Росіяни довгенько оминали наше село, що знаходиться віддалік від траси. Ми думали, що не зайдуть до нас. Однак вони все ж таки добралися. Забрали голову громади і більше місяця тримали його у підвалі. Схиляли мене до співпраці, але я не погодилася.

Поки в село не прийшли окупанти, чоловік отримував пенсію на пошті. Потім сільський голова організував підвіз пенсії додому. Коли почали кружляти літаки, її перестали привозити. Від російської пенсії чоловік відмовився. Потім зайшла мова про референдум. Це стало останньою краплею – ми виїхали. 

Грошей на дорогу не було. Довелося просити у сина. Він переслав на картку. У селі знайшлися люди, які зуміли їх зняти. Тоді ще ходили автобуси. Ми замовили два місця. Восьмого вересня виїхали до Запоріжжя.

Мене не звільнили, оскільки я не пішла на співпрацю з окупантами. До Нового року я отримувала заробітну плату. А як буде далі - не знаю. 

Одна донька залишилася в окупації, наглядає за будинками. Інша донька і син – з нами в Запоріжжі. 

Дуже хочеться додому. Ми сільські люди, не звикли жити в місті, але доводиться. Отримуємо гуманітарку. Надіємося на перемогу. Віримо в наші Збройні сили. Перемога обов’язково буде за нами. Хочеться, щоб це трапилося швидше. Мені здається, в цьому році повинно все вирішитися. Тоді повернемося додому, будемо відроджувати своє село.