Я відчула в собі силу, більше не переживаю за якісь дрібниці. 

Втратила натхнення творити, фотографувати. Телефон на беззвучному режимі, немає бажає витрачати час на балачки. 

Дуже прикро за дітей, що в них забрали радісне дитинство, при кожній тривозі в коридорі. Пережили приліт шахеда у двір, скляну хвилю, досі десь відлуння. Мій тато з Маріуполя і всі наші родичі залишилися там і без житла, ми їх хотіли вивезти, але вони дуже бояться фільтраційних таборів. В 2024 я більше не змогла залишатися в Сумах через безсонні ночі в коридорі, вибухи. Моє місто більше не давало мені відчуття безпеки і ми переїхали в Київ.

24 лютого 2022 року я збиралася вести доньку до садочку, вже її одягла і вирішила перевірити вайбер і побачила новини. Я розгубилася, не могла повірити, що почалася війна. Нам про неї розповідали бабусі, в яких ми брали інтерв'ю на 9 травня за завданням школи. А тепер це моя реальність. Дітям сказали спокійно, що почалася війна, що на нас напала Росія, зібрали кожному рюкзак, розказали що робити, якщо ми з чоловіком загинемо,  що старший син повинен нести відповідальність за сестру. Зробили їм копії документів, в блокноти записали всі номери телефонів і адрес родичів та рідних.

Розбудила чоловіка, зрозуміли, що треба запастися продуктами, а ми вчора витратили кошти на лінолеум. Прийшлося витрачати кредитні, 

пішла в магазин, всі були у паніці, на вулицях їздило багато поховальних автобусів, швидких.

Далі тиждень кожної хвилини в новинах, за вікном матері з дітьми і валізами виїжджали, а в мене ступор, я так не могла бігти натовпом,  машини немає,  грошей немає.

Найстрашніша ніч була 6 березня 2024 березня. Прокинулися від звуку пролітаючого шахеду, розбудили дітей і побігли в коридор. Був такий сильний звук, що шахед летить прям на нас, обійняла дітей і закрила очі.

І лунає жахливий вибух і сяйво, всі вікна розбилися, такий жахливий звук розбиття великої кількості скла, це дуже закарбувалося в пам'яті. Всі закричали в моменті з усіх квартир.

В паніці ми почали одягати верхній одяг, взуття. В голові думки: що робити, які наслідки, чи безпечно виходити, а якщо обвали, чи можливий вибух газу. Вийшли в під'їзд, а під ногами хруст скла. Я з дитиною на руках, на вулиці в шортиках піжамних, в куртці і не в розумінні що робити.

Від мене, як від мами, залежить атмосфера в сім'ї, тому повинна триматися і не впадати в депресію. 

Я стала менш емоційною, але раз на місяць може накрити так плачем, аж до крику. І це мене лякає. 

Я почала слухати медитаційну музику, ходити на йогу, стрейчинг, жіноче коло мене наповнює. Хоч трошки легше.

В перший місяць війни Суми були майже оточені і в магазинах з кожним днем ставало все менше товарів, чоловік кожного дня ходив в магазин, щоб добути хоч трошки чогось поїсти. 

Магазини закривалися, бо вже всі склади пустіли. На вулицях ставало все менше машин, бо не було палива, черги величезні на заправках. В аптеках теж все розібрали. 

Я закупилася там ще 20 лютого, бо в інтернеті блукали повідомлення про тривожну валізу, я тоді ще не розуміла нащо.

У нас є особливий артефакт, з яким пов'язана наша особиста історія війни — це блокнот з номерами телефонів і адресами родичів та знайомих. Який ми писали дітям якщо нас не стане, або загубимся. 

Поки війна триває віддати не готова, ще актуальний на жаль.