Колос Ксенія, 11 клас, Каховська спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2 з поглибленим вивченням іноземних мов Каховської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соколухо Вікторія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тиха ніч. Легенькою пухкою ковдрою туману вона ніжно вкрила місто, аби те міцно й лагідно спало в обіймах осінньої прохолоди. Де-не-де у вікнах струнких багатоповерхівок ще блимають примарні вогники. Більшість же темні - чекають на повернення господарів, тепла та затишку. Зорі. Які ж вони чарівні! Люблю дивитися на зорі. Десь там, на небесах, яскраві й блискучі, вони наче водять магічні хороводи, ворожать на долю.

Доля - кожному своя. А скільки зіркових доль спаплюжила війна...

Очі заплющуються, і я поступово поринаю у сни. Сни, які бачу як наяву. Сни, про здійснення яких мрію вже третій рік поспіль... Я бачу рідних. Бачу тих, з ким доля розділила на сотні болісних днів та тисячі найдовших кілометрів. Тих, хто любить та пам'ятає, підтримує у складні часи, віддано та щиро чекає. Бачу й тих, кого насправді вже ніколи не зустріну, хто пішов у засвіти, не дочекавшись... Ми всі разом сидимо за святковим столом.

Радісні обличчя, сяючі очі, щирі посмішки. І все як колись, до війни. Відтепер вона назавжди поділила наше життя на до... і після ...

Я бачу друзів. Розкиданих, як маків цвіт, по всьому світові. Моїх найкращих, справжніх друзів! Бо війна, як той фільтр, показала хто є хто... Разом ми влаштовуємо веселі посиденьки біля наших любих каховських дубів, де місця вистачає всім: співаємо й танцюємо, жартуємо й закохуємось. Під широкими кронами цих місцевих велетнів завжди було так затишно... Ми зустрічаємо мирний ранок на набережній Каховського "моря". Хоча й знаю, що його більше нема... Ми насолоджуємось справжнім життям, забувши, що йде 1000-й день безжальної, кривавої, проклятої мільйонами людей війни.

Життям гарним, насиченим, щасливим! Життям, яке у нас забрали безкінечні ракети, "шахеди", сирени повітряних тривог...

Сирена. Різкий неприємний звук зі скрипом пронизує нічну тишу, грубо повертаючи до реальності. Швидко встаю, мовчки кутаюсь у картатий плед та вмикаю "режим коридор". Менший брат, схилившись у кут, тихо спить. Мама пошепки читає молитви...

Ще одна ніч в очікуванні. Чи доживемо до світанку? В Одесі світанки неймовірні: сонце ніби виринає з-під бірюзово-смарагдових таємничих глибин, вмите бурхливими чорноморськими хвилями, в золотаво-пурпурному сяйві повільно пливе на небосхил, аби розпочати новий день, дати нам сили для боротьби.

Вибух. На хвилину життя завмерло, і в мить пронеслося з космічною швидкістю, чергуючи розмаїття кольорових слайдів щасливого  минулого та нездійснених мрій.

Пирхнув телефон. Коротке повідомлення: "Як ви? Живі?". І небагатослівна відповідь: "Все ок". Так наразі виглядають любов і турбота, буденно, без особливих емоцій. Почуття залишимо до кращих часів... Згасла електрика. Все навколо поглинув печерний морок. За вікном почулось гудіння швидких та пожежних машин. В грудях стисло від болю та порожнечі...

Наче відчула, як чиясь невинна душа з голосним криком полишає цей світ, виринаючи з пекельного полум'я у небесну височінь...

Відбій. Ще маю декілька годин, щоб додивитися сни. Ліхтар майже згас. Та не згасло світло! Світло надії, незнищенне та нескорене. І допоки палає воно у наших серцях та освітлює наш шлях - ми житимемо. Житимемо з вірою у перемогу мира та добра. З вірою у нашу Перемогу!