Лапай Марина Леонідівна, вчитель, ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вибухи, від яких дрижать вікна. Величезні черги до аптек і продуктових крамниць… Страх? Ні, в перші дні було швидше нерозуміння, відчуття страшного стихійного лиха, такого, як землетрус, який стирає усе на своєму шляху.

Вже з 24 лютого спускаюсь у підвал. Поруч родина намагається спустити униз жінку на інвалідному візку.

Декілька ночей поспіль спимо у підвалі. Весь одяг у скловаті. Постійно переслідує єдине бажання – спати. Напевно, це захисна реакція. Страху ще нема. Лише втрачено відлік часу. Граємо з сусідкою в карти, слухаємо, як по вулиці їде військова техніка.

Двоє дівчаток, років по шість, сидять на брудній картонці. Одна говорить іншій: «Коли не буде вибухів, я обов’язково прийду до тебе гратися». Десь недалеко чути гради. Друзі з усієї країни пишуть: «Як ти?», а я машинально відповідаю, що все добре. А що я маю сказати?

У продуктовому поблизу величезна черга. Всі забули про маски, без яких ще нещодавно нікуди не пускали  Десь поруч чути постріли. Дорогою  їде обстріляний автомобіль на трьох колесах.

3 березня. Вперше за декілька днів ночую у квартирі, у коридорі на матраці, у теплому одязі і у взутті, готова будь-якої хвилини зірватися. Холодно, бо вимкнули опалення. Гудіння літака з’являється ще до сигналу тривоги. Встигаю лише вибігти з квартири. Гучний звук змушує кричати. Летить крейда, скло, уламок цегли пролітає в декількох сантиметрах від моєї голови. Тоді вперше з’являється страх.

Потім я дізнаюсь, що у нас лише вибуховою хвилею вибило вікно, а у багатоповерхівці неподалік загинуло близько 50 людей.

Дні тягнуться за днями. Думаю про те, як виїхати з міста, але всі говорять, що це неможливо. Зв’язку майже нема. Мене завжди дивувало, що фільми про війну чорно-білі або в приглушених тонах. Тепер, здається, я розумію, чому. У підвал переїхали люди з передмістя. У багатьох взагалі нічого не залишилось.

У однієї дівчинки день народження. На першому поверсі її мама пече торт під звуки вибухів.

Середина березня.  Це диво, але я їду з міста з волонтерами. Все життя вмістилось у два рюкзаки. Дорога на полі розмита. Мікроавтобус застряг у багнюці хвилин на 15. Решта машин нашої колони їде вперед. Ми таки вибираємось на дорогу. Нічого не видно. Раптом одна з наших машин повертається і їде назад. Ми їдемо за нею, волонтери щось перемовляються телефоном. На дорозі, якою ми мали їхати - багато машин і чорний дим. Потім ми дізнаємось, що перед нами обстріляли колону і якби наша машина не застрягла, ми теж були б там. Час застигає.

Західна Україна, потім два місяці за кордоном. Спогади сумбурні. Лише читання новин та постійний зв'язок зі знайомими. Почуття провини. Відчуття відірваності.

У травні я повертаюсь. Ходжу знайомими вулицями, яких не впізнаю. Так само сиджу під час тривоги у ванній, відчуття радості повернення додому сильніше за страх перед невідомим. Допомагаю сусідці робити окопні свічки, слухаю її розповіді про синів, які воюють. На роботі плету маскувальну сітку.

Я вдома. І це моє місто. І моє життя.

2023 рік… Життя триває. Тиша чергується зі звуками тривог. Друг телефонує з Бахмута… У них там гаряче, але він намагається жартувати, говорить про якісь буденні речі.

Серпень. Я роблю ремонт на кухні. Вірю в краще.

На Спаса збираюсь у центр, приміряю сукню, уявляю, які гарні фото можна зробити. Тривога… Але останнім часом на них мало звертаємо увагу. І тут… знайомий звук вибуху, який не можна сплутати з чимось іншим. Вибухова хвиля відчиняє вікно настіж.  Потім я дізнаюсь про «прильот» по драмтеатру. Знову, як у перші дні,  буду писати знайомим: «Як ти?» і відповідати на їх питання… А потім життя. Знову тривоги, «прильоти». Безсонні ночі. І віра в те, що настане той день, коли відбій тривоги прозвучить востаннє.

Але життя вже ніколи не буде таким, як до 24.02.2022.